Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Назовні натовп був уже вдвічі більшим, але вільний простір довкола віслюка не зменшувався. Ґеральт відкинув попону. Натовп охнув і відсахнувся. Кальдемейн широко роззявив рота.

— На всіх богів, Ґеральте! Що воно?

— Кікімора. Чи немає за неї якоїсь нагороди, пане войте?

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павукоподібне, обтягнене сухою чорною шкірою тіло, на заскліле око з вертикальною зіницею, на голчасті ікла у закривавленій пащі.

— Де… Звідки воно…

— На греблі, за чотири милі перед містечком. На болотах. Кальдемейне, там мали пропадати люди. Діти.

— Ага, було таке. Але ніхто… Хто міг припустити… Гей, людоньки, додому, до роботи! Це не вистава! Закрий те, Ґеральте. Мухи злітаються.

У хаті війт мовчки схопив глечик пива й одним духом вихилив до дна. Важко зітхнув, шморгнув носом.

— Нагороди немає, — сказав похмуро. — Ніхто навіть не припускав, що щось таке сидить у солоних болотах. Факт, кілька осіб пропали у тих місцях, але… Мало хто по тій греблі лазив. А ти звідки там узявся? Чому не їхав головним трактом?

— На головних трактах для мене непросто із заробітком, Кальдемейне.

— Я й забув. — Війт стримав відрижку, надувши щоки. — А така ж була спокійна місцевість. Навіть хованці рідко коли сцяли бабам у молоко. І на тобі, під боком якесь страховидло. Виходить, я тобі дякувати повинен. Бо заплатити — я тобі за нього не заплачу. Не маю на те фондів.

— Кепсько. Придалося б мені трохи грошенят, щоб перезимувати. — Відьмак відсьорбнув із глечика й обтер губи від піни. — Збираюся до Їспадену, але не знаю, чи встигну до того, як сніги дорогу закриють. Можу застрягнути в якомусь із містечок уздовж Лютоньського тракту.

— У Блавікені довго забавлятимешся?

— Трохи. Не маю часу на забавки. Зима йде.

— Де зупинишся? Може, у мене? Вільна кімната є на горищі, навіщо маєш дозволяти корчмарям, тим злодіям, обдирати себе? Поговоримо, розповіси, що у великому світі чути.

— Чому ж ні? Але що на те твоя Лібуша? Останнім разом я помітив, що вона мене не любить.

— У моєму домі від баби голосу — зась. Але, між нами, не роби при ній того, що останнього разу, за вечерею.

— Йдеться про те, що я кинув у щура виделкою?

— Ні. Йдеться про те, що ти влучив, хоча й було темно.

— Я думав, що воно буде весело.

— Було. Але не роби того при Лібуші. Слухай, а та… як її там… Кікі…

— Кікімора.

— Вона тобі для чогось потрібна?

— Цікаво, для чого? Якщо немає нагороди, можеш наказати викинути її на гній.

— Непогана ідея. Гей, там, Карелько, Борґу, Носікамику! Є там хтось?

Увійшов міський стражник із протазаном на плечі, з гуркотом зачепившись вістрям за одвірок.

— Носікамику, — сказав Кальдемейн, — візьми когось на допомогу й забери з-під хати віслюка разом із тим свинством, що запаковане у попону, відвези до хліва та втопи у ямі для гною. Зрозумів?

— Як накажете. Але… Пане войте…

— Чого?

— Може, перш ніж топити оту мерзоту…

— Ну?

— Показати б Майстрові Іріону. Ану ж йому для чогось знадобиться.

Кальдемейн ляснув себе по лобі долонею.

— А ти не дурень, Носікамику. Слухай, Ґеральте, може, наш місцевий чародій відвалить тобі щось за ту падаль. Рибалки зносять йому різних дивориб, восьминогів, клабаутерів та білокровок, багато хто на тому заробив. Ходімо, пройдемося до вежі.

— Ви винайняли чародія? На постійно чи тимчасово?

— На постійно. Майстер Іріон. Мешкає у Блавікені вже рік. Зацний маг, Ґеральте, одразу побачиш.

— Сумніваюся, чи зацний маг заплатить за кікімору, — скривився Ґеральт. — Наскільки мені відомо, вона для приготування жодного еліксиру не годиться. Скоріше, ваш Іріон мені лише дорікатиме. Ми, відьмаки, із чародіями одне одного не любимо.

— Ніколи не чув, щоби Майстер Іріон хоч комусь дорікав. Чи заплатить — я не присягатимуся, але спробувати не завадить. На болотах таких кікімор може бути й більше, і що тоді? Нехай чародій огляне потвору й у разі чого накладе на болота якісь там чари — абощо.

Відьмак трохи подумав.

— Переконав, Кальдемейне. Що ж, ризикнемо зустрітися з Майстром Іріоном. Ходімо?

— Ходімо. Носікамику, віджени тих дітлахів і бери висловухого за мотузку. Де моя шапка?

ІІ

Вежа, збудована з гладенько обтесаних гранітних блоків і увінчана зубчастими мерлонами[16], виглядала імпозантно, височіючи над порепаними черепицями особняків та запалими стріхами хатин.

— Бачу, відновив її, — сказав Ґеральт. — Чарами чи вас загнав до роботи?

— Головно чарами.

— Який він, той ваш Іріон?

— Порядний. Людям допомагає. Але вовкуватий, відлюдник. З вежі майже не виходить.

На дверях, оздоблених розеткою та інкрустованих світлим деревом, висів чималий кнокер у формі пласкої вирячкуватої риб’ячої голови, що тримала у зубастій пащі мідне кільце. Кальдемейн, схоже, обізнаний із дією механізму, наблизився і, відкашлявшись, промовив:

— Вітає війт Кальдемейн у справі до Майстра Іріона. Із ним вітає відьмак Ґеральт із Рівії, також у справі.

Довгий час нічого не відбувалося, нарешті риб’яча голова ворухнула зубастою щелепою й видихнула хмаринку пари.

— Майстер Іріон не приймає. Йдіть собі, добрі люди.

Кальдемейн переступив на місці, глянув на Ґеральта.

Відьмак стенув плечима. Носікамик, зосереджений і серйозний, длубався у носі.

— Майстер Іріон не приймає, — металево повторив кнокер. — Йдіть собі, добрі…

— Я не добра людина, — голосно перебив Ґеральт. — Я відьмак. Там, на віслюку, кікімора, яку я убив дуже близько від містечка. Кожен чародій-резидент зобов’язаний дбати про безпеку в околицях. Майстер Іріон не має удостоювати мене розмовою, не мусить він мене й приймати, раз така його воля. Але кікімору нехай він огляне й зробить висновки. Носікамику, відкрий кікімору й звали її сюди, під самі двері.

— Ґеральте, — тихо сказав війт. — Ти поїдеш, а мені тут доведеться…

— Ходімо, Кальдемейне. Носікамику, витягай пальця з носа й роби, що я сказав.

— Зараз, — промовив кнокер зовсім іншим голосом. — Ґеральте, це справді ти?

Відьмак тихенько вилаявся.

— Я втрачаю терпіння. Так, це справді я. І що з того, що то справді я?

— Підійди ближче до дверей, — сказала риб’яча голова, пирхаючи хмаринкою пари. — Один. Впущу тебе.

— Що з кікіморою?

— Гори вона вогнем. Хочу поговорити з тобою, Ґеральте. Тільки з тобою. Вибачте, войте.

— Та що там мені, Майстре Іріоне, — махнув рукою Кальдемейн. — Бувай, Ґеральте. Побачимося пізніше. Носікамику! Потвору на гній!

— Як накажете.

Відьмак підійшов до інкрустованих дверей, що ледь прочинилися, рівно настільки, щоби він міг протиснутися, після чого відразу ж зачинилися, полишивши його у повній темряві.

— Гей! —