Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Уже, — відповів голос, на диво знайомий. Відчуття було настільки несподіваним, що відьмак заточився і простягнув руку, шукаючи опори. Не знайшов.

Сад квітнув білим і рожевим, пах дощем. Небо перетинала кольорова дуга веселки, поєднуючи крони дерев із далеким синюватим гірським хребтом. Хатинка посеред саду, маленька й скромна, тонула у мальвах. Ґеральт глянув собі під ноги й визначив, що стоїть по коліна у чебреці.

— Ну, Ґеральте, ходи ж бо, — пролунав голос. — Я перед домом.

Він увійшов у сад, між дерев. Зліва помітив рух і озирнувся. Світлокоса дівчина, геть гола, йшла вздовж кущів із повним кошиком яблук. Відьмак урочисто пообіцяв собі більше нічому не дивуватися.

— Нарешті. Привіт, відьмаче.

— Стреґоборе! — здивувався Ґеральт. Відьмак зустрічав у своєму житті злодіїв, які виглядали неначе міські райці[17], райців, які виглядали неначе старцівство[18], повій, які виглядали неначе королеви, королев, які виглядали неначе тільні корови, й королів, які виглядали неначе злодії. А Стреґобор завжди виглядав так, як, згідно з усіма правилами й уявленнями, мусив виглядати чародій. Був він високим, худим, згорбленим, мав великі сиві кущисті брови й довгий гачкуватий ніс. До того ж носив довгі чорні шати з неймовірно широкими рукавами, а в руці тримав довгий посох із кришталевою кульою. Жоден зі знайомих Ґеральту чародіїв не виглядав, як Стреґобор. А найдивніше — Стреґобор насправді й був чародієм.

Вони сіли на ґанку, оточеному мальвами, у плетені крісла, за столик зі стільницею з білого мармуру. Гола блондинка із кошиком яблук наблизилася, посміхнулася, розвернулася і знову подалася до саду, погойдуючи стегнами.

— Це також ілюзія? — запитав Ґеральт, дивлячись на погойдування.

— Також. Як і все тут. Але це, любий мій, ілюзія першокласна. Квіти пахнуть, яблука можеш їсти, бджола може тебе вжалити, а її, — чародій вказав на блондинку, — можеш…

— Може, пізніше.

— Слушно. Що ти тут робиш, Ґеральте? І далі убиваєш представників вимираючих видів за гроші? Скільки ти отримав за кікімору? Напевне, ніц, бо інакше не прийшов би сюди. Подумати тільки, є люди, які не вірять у призначення. Хіба що ти знав про мене. Знав?

— Не знав. Де-де, але це останнє місце, де я сподівався з тобою здибатися. Якщо мені пам’ять не зраджує, то раніше ти мешкав у Ковірі, у схожій вежі.

— Багато змінилося з тих часів.

— Хоча б твоє ім’я. Кажуть, ти тепер Майстер Іріон.

— Так звався творець цієї вежі, помер він десь років із двісті тому. Я вирішив, що слід його якось вшанувати, зайнявши його гніздо. Працюю тут резидентом. Більшість містян живе з моря, а, як ти знаєш, моя спеціалізація, крім ілюзій, — це погода. Часом шторм утихомирю, часом викличу, часом західним вітром прижену ближче до берега зграйку мерланів чи тріски. Жити можна. Вірніше, — додав він похмуро, — жити було можна.

— Чому «було можна»? Звідки зміна імені?

— Призначення має чимало облич. Моє — чарівне ззовні й огидне всередині. Воно простягло до мене свої криваві пазурі…

— Анітрохи ти не змінився, Стреґоборе, — скривився Ґеральт. — Плетеш нісенітниці й корчиш при тому мудру та значущу міну. Не можеш говорити нормально?

— Можу, — зітхнув чорнокнижник. — Якщо тебе це ощасливить, то можу. Дістався я аж сюди, криючись і втікаючи від потворної істоти, яка хоче мене знищити. Втеча нічого не дала, та істота мене знайшла. І, скоріше за все, завтра, найпізніше — післязавтра вона спробує мене вбити.

— Ага, — сказав незворушно відьмак. — Тепер я розумію.

— Мені здається, що моя можлива смерть тебе не надто хвилює?

— Стреґоборе, — відказав Ґеральт, — такий уже світ. Мандруючи, бачиш багато чого. Двоє хлопів чубляться на смерть за межу посеред поля, яке завтра стопчуть коні дружин двох комесів, котрі бажають знищити один одного. Уздовж шляхів на деревах гойдаються повішеники, у лісах розбійники ріжуть горлянки купцям. У містах на кожному кроці надибуєш трупи в канавах. У палацах колють одне одного стилетами, а на бенкетах раз у раз хтось валиться під стіл, синій від отрути. Я звик. То чому мене має хвилювати смерть, яка тільки загрожує — до того ж загрожує тобі?

— До того ж загрожує мені, — повторив із докором Стреґобор. — А я вважав тебе за приятеля. Розраховував на твою допомогу.

— Востаннє ми зустрічалися, — сказав Ґеральт, — при дворі короля Іді у Ковірі. Я прийшов по платню за вбиту амфісбену, яка тероризувала округу. Тоді ти й твій побратим Завіст наввипередки називали мене шарлатаном, бездумною машиною для вбивства і, якщо я не помиляюся, стервоїдом. У результаті Іді мало того, що не заплатив мені ані шеляга, так іще й звелів за дванадцять годин забратися з Ковіру, а оскільки клепсидра в нього була зіпсована, то я ледь устиг. А тепер ти говориш, що розраховуєш на мою допомогу. Говориш, що тебе переслідує потвора. Чого ти боїшся, Стреґоборе? Якщо вона тебе дістане, скажеш їй, що ти потвор любиш, що бережеш їх і дбаєш, аби жоден відьмак-стервоїд не порушував їхнього спокою. Звичайно, якщо потвора тебе випатрає і зжере, вона виявиться страшезно невдячною.

Чародій мовчав, відвернувшись. Ґеральт засміявся.

— Не надувайся, наче жаба, маже. Кажи, що тобі загрожує. Побачимо, що вдасться зробити.

— Ти чув про Прокляття Чорного Сонця?

— Авжеж, чув. Тільки під назвою Манія Божевільного Ельтібальда. Так, кажуть, звали мага, який розпочав потіху, в результаті якої було замордовано або ув’язнено у вежах кількадесят дівчат із високих родів, навіть королівських. Начебто були вони одержимі демонами, прокляті, змінені Чорним Сонцем, бо так на вашому пихатому жаргоні зветься найзвичайніше у світі затемнення.

— Ельтібальд, котрий зовсім не був божевільним, розшифрував написи на менгірах дауків, на могильних плитах у некрополях вожґорів, дослідив легенди й перекази боболаків. У всіх ішлося про затемнення, так що сумнівів майже не залишалося. Чорне Сонце мало сповістити про швидке повернення Ліліт, яку на Сході досі шанують під іменем Нійа, і погибель людської раси. Шлях для Ліліт мали торувати «шістдесят дівчат у коронах злотих, які кров’ю наповнять русла річок».

— Маячня, — сказав відьмак. — До того ж — не римовано. Усі пристойні пророцтва римовані. Загальновідомо, чого тоді добивалися Ельтібальд і Рада Чародіїв. Ви скористалися маячнею божевільного, аби посилити вашу владу. Щоб зруйнувати союзи, розірвати заручини, створити плутанину в династіях, словом, міцніше посмикати за мотузки, прив’язані до коронованих маріонеток. А ти мені заливаєш тут про віщування, яких посоромився б і ярмарковий дід.

— Можна скептично ставитися до теорії Етільбальда, до інтерпретації пророцтв. Але неможливо поставити під сумнів факт потворної мутації серед дівчат, які народилися одразу після затемнення.

— І