Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Я був при розтині однієї з них, — сказав чародій. — Ґеральте, те, що ми знайшли всередині черепу й хребта, не можна описати однозначно. Якась червона губка. Внутрішні органи перемішані, деякі взагалі відсутні. Усе вкрите рухливими війками, синьо-рожевими клаптиками. Серце із шістьма камерами. Дві практично атрофовані, й усе ж таки. Що ти на це?

— Я бачив людей, які мали замість рук орлині кігті, людей із вовчими іклами. Людей із додатковими суглобами, додатковими органами й додатковими відчуттями. Усе то було наслідком вашого копирсання у магії.

— Кажеш, ти бачив багато різних мутантів, — підвів голову чорнокнижник. — А скількох із них ти убив за гроші, відповідно до свого відьмацького покликання? Га? Бо можна мати вовчі ікла й обмежитися тим, щоб вишкіряти їх до дівок у трактирі, а можна водночас мати вовчу натуру й нападати на дітей. А саме так було з дівчатками, які народилися після затемнення: у них виявилася майже рефлекторна схильність до жорстокості, агресії, несамовитих вибухів гніву, а також — буйний темперамент.

— У кожної баби можна знайти щось таке, — зіронізував Ґеральт. — Що ти мені тут плетеш? Питаєш, скількох мутантів я убив, але чому не цікавишся, скількох я відчарував, звільнив від прокляття? Я, зневажений вами відьмак. А що вчинили ви, могутні чорнокнижники?

— Застосували вищу магію. Нашу, й жерців, у різних храмах. Усі випробовування закінчилися смертями дівчаток.

— Це погано характеризує вас, а не дівчаток. Отже, маємо перші трупи. Я так розумію, що розтинали тільки їх?

— Не тільки. Не дивися так на мене, ти добре знаєш, що були й наступні трупи. Спочатку було вирішено елімінувати усіх. Ми усунули… певну кількість. Усіх піддали розтину. Одну піддали вівісекції.

— І ви, сучі діти, насмілюєтеся критикувати відьмаків? Ех, Стреґоборе, настане день, коли люди помудрішають і доберуться до вашої шкіри.

— Не думаю, щоб такий день настав швидко, — уїдливо сказав чародій. — Не забувай, що ми діяли саме для захисту людей. Мутантки втопили б у крові цілі країни.

— Так твердите ви, магіки, задерши носи вище вашого німбу непогрішимості. Якщо вже про це мова, то ти ж не стверджуватимеш, що у вашому полюванні на отих можливих мутанток ви жодного разу не помилилися?

— Хай тобі, — сказав Стреґобор після тривалого мовчання. — Буду щирим, хоч і не мушу, якщо ми вже про мої інтереси. Ми помилилися, і більше ніж один раз. Їхня селекція була на диво непростою. І тому теж ми перестали їх… прибирати, а почали ізолювати.

— Ваші славнозвісні вежі, — пирхнув відьмак.

— Наші вежі. Утім, то була чергова помилка. Ми їх недооцінили, і багато від нас повтікало. Серед принців, особливо молодших, яким не було чим зайнятися і ще менше — чого втрачати, поширилася якась божевільна мода звільняти ув’язнених кралечок. Більшість, на щастя, скрутили собі в’язи.

— Наскільки мені відомо, ув’язнені у вежах швидко помирали. Поговорюють, не без вашої допомоги.

— Брехня. Утім, вони і справді швидко впадали в апатію й відмовлялися їсти… Що цікаво, незадовго до смерті у них з’являвся дар ясновидіння. Ще один доказ мутації.

— Що не доказ, то менш переконливий. Більше — не маєш?

— Маю. Сільвена, володарка у Нароку, до якої нам ніколи не вдавалося навіть наблизитися (бо вона захопила владу занадто швидко). Тепер у тому краю кояться жахіття. Фіалка, дочка Еверміра, втекла з вежі за допомогою мотузки, сплетеної з коси, і тепер тероризує Північний Вельхад. Берніку з Тальґару звільнив ідіот-принц. Тепер осліплений, сидить у ямі, а найпомітнішим елементом пейзажу в Тальґарі є шибениця. Знайдуться й інші приклади.

— Певно що знайдуться, — сказав відьмак. — Наприклад, у Ямурлаці панує старець Абрад, має він золотуху, не має жодного зуба, народився років, либонь, за сто до того затемнення і не засне, поки когось не закатують у його присутності. Вирізав усіх родичів і прорідив половину країни у несамовитих, як ти це окреслив, нападах гніву. Є і відлуння буйного темпераменту, бо ж у молодості, кажуть, навіть називали його Абрад Задерисукня. Ех, Стреґоборе, було б чудово, якби жорстокість володарів можна було витлумачити мутацією чи прокляттям.

— Послухай, Ґеральте…

— І не подумаю. Не переконаєш ти мене ні у своїй правоті, ні, тим більше, у тому, що Ельтібальд не був божевільним злочинцем. Повернімося до потвори, яка начебто тобі загрожує. Май на увазі, що після твого вступу мені ця історія не подобається. Але я вислухаю тебе до кінця.

— Не перебиваючи насмішкуватими зауваженнями?

— Цього обіцяти не можу.

— Що ж, — Стреґобор сунув долоні в рукави шат, — тоді це триватиме довше. Отже, історія почалася у Крейдені, маленькому князівстві на півночі. Дружиною Фредефалька, князя Крейдену, була Арідея, мудра освічена жінка. У її роду було багато видатних адептів чорнокнижницької майстерності й, напевно у спадок, вона отримала досить рідкісний і потужний артефакт, Дзеркало Негалені. Як тобі відомо, Дзеркала Негалені використовують здебільшого пророки та віщуни, бо вони безпомилково, хоча й туманно, прорікають майбутнє. Арідея досить часто зверталася до Дзеркала…

— Із традиційним, думаю, запитанням, — перервав Ґеральт. — «Хто на світі найгарніший»? Як мені відомо, усі Дзеркала Негалені діляться на ввічливі й розбиті.

— Ти помиляєшся. Арідею більше за все цікавила доля країни. А на її запитання Дзеркало пророчило паскудну смерть їй і багатьом людям від руки чи за вини дочки Фредефалька від першого шлюбу. Арідея доклала зусиль, щоб звістка про це дійшла до Ради, а Рада відправила до Крейдену мене. Зайве додавати, що первородна дочка Фредефалька народилася невдовзі після затемнення? Якийсь час я спостерігав за малою. За цей час вона встигла замучити канарку й двох цуценят, а також ручкою гребінця вибила око служниці. Я провів декілька тестів за допомогою заклять, більшість із них підтвердила, що мала — мутант. Я пішов із тим до Арідеї, бо Фредефальк світа за донькою не бачив. Арідея ж, як я казав, була розумною жінкою…

— Авжеж, — знову перервав Ґеральт. — І, напевно, вона не дуже любила пасербицю. Воліла, аби трон унаслідували її власні діти. Про подальші події я здогадуюся. Як і про те, що там не знайшлося нікого, хто скрутив би їй голову. І тобі заразом.

Стреґобор зітхнув, звів очі до неба, на якому все ще мінилася різнокольорова й мальовнича веселка.

— Я був за те, щоб її просто ізолювати, але княгиня вирішила інакше. Послала малу до лісу з найнятим горлорізом, ловчим. Пізніше ми знайшли його у хащах. Лежав без штанів, тож легко було відтворити перебіг подій. Вона встромила йому шпильку від