Читати книгу - "Бляшаний барабан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Моя матуся, тоді повненька п’ятнадцятирічна дівчинка, теж не справляла посиденьок, а допомагала в крамниці, наліплювала продовольчі талони, щосуботи розносила товар і писала листи-нагадування боржникам — хоч і не вельми зграбні, а проте позначені її багатою уявою. Шкода, що в мене не зберігся жоден із тих її листів. Непогано було б у цьому місці процитувати кілька напівдитячих-напівдівочих криків душі з послань напівсироти, бо повноцінним вітчимом Ґреґор Коляйчек так і не став. Ба більше, моя бабця з дочкою ледве встигали ховати від меланхолійних коляйчеківських поглядів завжди спраглого порохняра свою касу, що складалася з двох перекинутих одна на одну бляшаних мисочок і була наповнена здебільшого міддю й дуже рідко — сріблом. Аж коли в сімнадцятому Ґреґор Коляйчек помер від грипу, доходи від їхньої крамниці з мотлохом трохи зросли, хоч і не надто, бо чим було торгувати в сімнадцятому році?
У комірчині півторакімнатного помешкання, яка після смерти порохняра стояла порожня, бо матуся зі страху перед пекельними муками не схотіла туди перебиратись, поселився Ян Бронський, на той час десь так двадцятирічний її кузен; він покинув і Бісау, й свого батька Вінцента і, маючи пристойне свідоцтво про закінчення неповної середньої школи в Картгаузі й пройшовши курс навчання на пошті в окружному містечку, надумав розпочати кар'єру середнього адміністративного службовця на головному поштамті Данциг-І. До тітчиного помешкання Ян, окрім валізи, привіз і чималу колекцію поштових марок. Марки він збирав ще з ранньої юности, тож його ставлення до пошти було не лише службове, а й суто особисте, завжди дуже дбайливе. Той худорлявий молодик, що ходив, трохи згорбившись, мав овальне, привабливе, можливо, ледь солодкаве обличчя й досить сині очі для того, щоб моя матуся, тоді вже сімнадцятирічна дівчина, в нього закохалася. Яна вже тричі викликали на медичну військову комісію, але щоразу відсилали додому через його нікудишнє здоров'я, а за тих часів, коли все бодай трохи струнке мусило вирушати під Верден, щоб на французькій землі навіки перейти в горизонтальне положення, — це досить промовисто свідчило про конституцію Яна Бронського. Їхній роман мав би початися, власне, ще тоді, коли вони вдвох гортали альбоми з поштовими марками, коли, схиливши голівку до голівки, розглядали зубчасті краї особливо цінних екземплярів. Але він почався чи, краще сказати, його прорвало аж тоді, коли Яна покликали на медичну комісію вчетверте. До окружного військового комісаріату з ним поїхала й моя матуся — адже їй однаково треба було до міста — й лишилася чекати на нього біля вартової будки, яку охороняв ополченець; напередодні вони з Яном дійшли згоди, що цього разу він таки має поїхати до Франції, щоб заразом і полікувати своє хирляве огруддя цілющим, багатим на залізо й свинець повітрям тієї країни. Певно, матуся не раз перелічувала ґудзики на мундирі в ополченця, і результат був щоразу інакший. Мені здається, кількість ґудзиків на всіх мундирах розрахована так, що на той ґудзик, котрого полічать останнім, завжди випадає Верден, або одна з численних вершин Вогезів, або якась річечка — Сома чи Марна.
Коли менше ніж за годину той хлопчина після четвертого медичного огляду вискочив із порталу окружного військового комісаріату, збіг, спотикаючись, сходами вниз і, кинувшись на шию Аґнес, моїй матусі, прошепотів таку модну тоді приказку: «До лісу, до гаю — ще рік погуляю!», матуся вперше обняла Яна Бронського, і я не певен, чи була вона коли-небудь потім, обіймаючи його, така щаслива.
Подробиць того юного кохання воєнних років я не знаю. Ян продав частину своєї колекції поштових марок, щоб мати змогу задовольняти забаганки матусі, — вона ж бо дуже жваво сприймала все гарне, модне й дороге; крім того, він тоді нібито писав щоденника, який згодом, на жаль, десь пропав. Бабця, схоже, на взаємини цих двох молодих людей — не важко здогадатися, що ті взаємини виходили за межі суто родинних зв'язків — дивилася крізь пальці, адже Ян Бронський так само жив, трохи ще й по війні, у тісному помешканні в Тройлі. Вибрався він звідти аж тоді, коли вже не можна було заплющувати очей на те, що є такий собі пан Мацерат, і це довелося навіть визнати. З тим добродієм матуся зазнайомилася нібито влітку вісімнадцятого, коли служила помічницею сетрижалібниці в Зільбергамерському шпиталі під Олівою. Альфред Мацерат, родом із Райнської области, лежав там із наскрізь простреленим стегном і дуже скоро, маючи веселу райнську вдачу, став улюбленцем усіх сестержалібниць. Не була винятком і сестра Аґнес. Трохи одужавши, він шкутильгав коридором попідручки з тою чи тою санітаркою на кухню й допомагав там сестрі Аґнес, тому що сестринський підкапок так пасував до її округлого личка, до того ж сам він був запеклий кухар і вмів виливати свої почуття в усіляких супах.
Коли рана зажила, Альфред Мацерат лишився в Данцигу й одразу знайшов роботу представника своєї рейнської фірми — чималого підприємства паперообробної промисловости. Війна доходила кінця. Настав час підписувати мирні угоди, закладаючи основу майбутніх війн. Територію довкола гирла Вісли, приблизно від Фоґельзанґа на Свіжій косі, вздовж річки Ногат до Пікеля, а там Віслою вниз до Чаткау, потім ліворуч під прямим кутом до Шьонфліса, далі дугою повз Заскошінський ліс до Отомінського озера — Матерн, Рамкау й бабине Бісау лишаються збоку, — й нарешті біля Кляйн-Каца до самого Балтійського моря — всю цю територію проголошено Вільним містом Данциг і підпорядковано Лізі націй. Польщі в межах міста дістався вільний порт Вестерплате з арсеналом, управлінням залізницею і власна пошта на Гевеліусплац.
Коли поштові марки Вільного міста із зображеннями ганзейських вітрильників та гербів надавали листам червоно-золотистої ганзейської пишноти, то поляки на свої листи ліпили марки з картинами в похмурих фіолетових тонах, картинами, що ілюстрували історії про Казимира й Баторія.
Ян Бронський перейшов
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.