Читати книгу - "Твердиня"

екрані висіло вікно браузера Google Chrome з півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспанських документів з розповідями конкістадорів, google-мапи джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих областей Болівії та Бразилії, опис звичаїв мачігуенга, дані про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Ларса Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки загубленого міста, не повернулися…

IX

17 березня 2012 року, 07:59 (UTC +1) Вілла Бенгта

Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:

— Лео, прийом!

— Кажи бігом, бо я вже йду. — У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: якщо пропустить pendeltåg[52], який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.

— Збирай на завтра пацанів! — гукнув згори Семен.

— О’кей. А для чого?

— Поговоримо про Паїтіті.

Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробігли мурашки.

— Що ти сказав?

— Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою.

Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.

— Ти хочеш… — Він не договорив.

— Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я… я хотів би туди поїхати.

X

18 березня 2012 року, 15:18 (UTC +1) Вілла Бенгта

— Лео! Ле-е-о! — гукав Ґрем, грюкаючи у двері. — Семе! Се-е-м! — Тиша. — Де ви, чорт забирай?

За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чипсами «OLW»[53] і сирними кульками «Estrella»[54]. Горішків не брали, бо Семен з дитинства страждав на алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня міг роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми і смерті. Щось подібне двічі траплялося з Семеном у Франції, після чого він припинив дивитись у бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.

Грюк! Грюк! Грюк!

— Позасинали чи що?!

Погода справді була «сонною»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, але повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.

Зрештою глибоко з нутрощів будинку долинув тихий голос Сьоми:

— Йду… Не ламайте вхідні двері, варвари.

Минуло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.

— Чого так довго? Де Лео? — забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: — Семе, що з тобою?

Пригадуєте фото-прикол з Мережі, на якому зображено двоє совенят: одне нормальне, інше — з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис: «Я і мій брат-дебіл»? Так ось, Сьома був точно як той брат-дебіл. Голова хилилась під немислимим кутом — праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалося, дзвеніла від напруги.

— Нічого серйозного, — відмахнувся росіянин.

Ґрем простягнув долоні і спробував поставити голову Семена на місце.

— Ай, ай! — закричав той. — Не чіпай! Болить!

Американець відвів руки:

— Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?

— Нерв у шиї защемило.

— Знову спав під навстіж розчиненим вікном? — Ян Фідлер, не випускаючи пакети, стягав кросівки і дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адептом здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв напівфабрикатів тощо. Але іноді перегинав палицю. Це, зокрема, виявлялось у тому, що хлопець спав при відчинених вікнах, укриваючись одним простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді (як-от сьогодні) такі «процедури» закінчувалися неприємностями — шийно-плечовим радикулітом.

— Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнувся різко, — бурмотав росіянин.

— Ну-ну. Розкажи мені. Помив учора макітру і вклався нею до вікна? — гнув своє Ян.

— Ага, — зітхнувши, здався Сьома.

Чех пирхнув:

— Hlupа́k[55]! Тепер днів зо три ходитимеш як підстрелений.

— Та нормальок! — посміхнувся Семен. — Уже майже не щемить. Тільки вставати з ліжка важко — залежишся, а потім тільки поворухнешся, і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої кишки… Я через це й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.

— А де Лео? Чо’ він не спустився? — зобразив обурення Ґрем.

— Він у ванній сидить, — посміхаючися, сказав росіянин.

Щось у тій посмішці насторожило мулата:

— Якого лисого він там робить о третій дня?

— Помідорки вимочує. — Було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стуленими зубами.

— Які ще помідорки?

Семен з ляском затулив рота долонею. Через перекошену голову могло здатися, наче росіянин сам собі хоче зламати карк. Утім, ніщо не допомагало: сміх фонтанував уривчастим пирханням через ніс.

Трохи опанувавши себе, хлопець промовив:

— Янкі, ану крикни… спитай у нього: як твої яйця?

— Що? — смикнув бровами американець.

— Що чув.

Ян вирішив не чекати, поки Ґрем розкумекає, що й до чого. Задер голову в проліт над сходами і заволав на всю віллу:

— Leo… Leo! How’re your balls, man?![56]

У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне верещання:

— Fuck you! FUCK YOU ALL!!![57] — Голос Левка змінився до невпізнання.

— Чувак, ну тобі хоч полегшало? — задерши макітру, і собі глузував Сьома.

— Fuck aw-a-a-a-a-a-a-ay!!!

Семен зареготав, зігнувшись навпіл. Його губи спершу розтяглись у посмішці, але вже за мить викривилися від болю — простуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенгт. Що найдивніше, архітектор зовсім не сердився через те, що у його домі безсоромно лаються, — він також давився сміхом.

— Здрастуйте… — привітався Ян, сором’язливо втягнувши голову поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.

— Привіт, хлопці! — ледве здержуючи пирскання, помахав рукою Бенгт.

— Та що тут у вас сталося? — озвався Ґрем, переводячи погляд з Бенгта на Сьому і назад. — Семе?

— Га-га-га! — більше