Читати книгу - "Таємниця Єви"

зайшли в чималу вітальню й одразу ж попрямували до каміна, в якому помирав одинокий вогник. На цю пору стояли люті морози, і навіть недовгого перебування на вулиці було досить, щоб промерзнути до кісток. Служниця докинула трохи дров і тільки тоді подалася нагору повідомляти про неочікуваний візит.

– Розумна мала, – тихо промовив Станіслав, простягаючи руки до полум’я, що потроху набирало сили.

Герман роззирнувся довкола. Вітальня була чудова. Найперше вражала колекція картин, що прикрашали стіни, і зі смаком підібрані меблі. Усе, включаючи невелику кількість кришталю і срібла, було поєднано спільним задумом в одне ціле. Спадало на думку, що коли б звідси прибрали навіть найменшу річ, то якийсь невидимий зв’язок одразу б порушився.

Володарка цієї гармонії, темноволоса вродлива жінка, закутана в довгу шерстяну накидку, з’явилася на сходах і, посміхнувшись гостям, почала неквапно сходити донизу. Здавалось, вона хотіла використати цей час для того, аби оцінити, наскільки ці двоє пасують до її вітальні.

Біля останньої сходинки Станіслав ґречно подав господині руку. Збоку це виглядало так, що понад усе в житті йому хотілося щоразу отак проводити її від сходів до софи.

– Моя дорога пані Єво, – чоловік мінявся просто на очах. Замість грубуватого поліціянта зараз промовляв галантний кавалер, – дозвольте відрекомендувати вам мого друга, Германа Кисловича. Тільки не зважайте на його похмурий вигляд. Насправді мій друг веселун і жартівник. Інакше, ніхто в лемберській поліції ніколи б не посмів називати його поза очі Кисляком…

– Отже ваш друг з поліції? – запитала жінка.

Утім, сказала вона це без жодного занепокоєння, яке намагався вловити Герман. У неї був гарний голос, один з тих, що його завжди зачаровували.

– Так, моя пані… – натхненно почав Станіслав.

– Я вчитель стрільби, – перебив його Герман, – усього лиш.

– Усього лиш? – лукаво перепитала Єва. – Знаєте, я дуже люблю це заняття. Ви надовго тут?

– Герман допоможе нам розібратися у цій справі, – відповів за нього Станіслав, зробивши наголос на останніх словах, – очевидно, що на тиждень-півтора.

– Я думаю, ця справа займе значно менше часу, – виправив його Герман, – але так чи інакше, я до диспозиції пані в будь-який час.

– Ви погодитесь дати мені кілька уроків? – весело запитала жінка.

– З превеликим задоволенням, – вклонився Кислович, – у вас є зброя?

– У мене залишився цілий арсенал мого покійного чоловіка. Полковник Гроцький вправлявся з друзями щонеділі, і я часом товаришувала з ними. Потім мене вмовляли продати все це, але я відмовилась і навіть перевезла зброю з Кракова сюди. Хочете на неї поглянути, пане Герман?

– Охоче, – відповів той.

– Чудово. – Єва підвелася, і чоловіки також посхоплювалися зі своїх місць, – а потім, панове, я запрошую вас на вечерю.

– О, дорога пані. – На обличчі Станіслава засяяла широчезна усмішка, і він подав Єві руку.

Господиня сама відімкнула невелику комірчину під сходами і попросила чоловіків запалити невеликий гасовий ліхтар, що стояв одразу за дверима. Коли ті впоралися, вона першою впевнено зайшла досередини. Герман з ліхтарем ступив слідом.

У маленькому арсеналі виявилися дві рушниці Манліхера, що висіли на стіні одна над одною, нижче на цвяху тримався старий «Штеєр» без кобури, а під ним, на столику, чоловіки побачили дві скриньки. Єва знаком запропонувала їх відкрити. Там виявились два відмінних «Гассера»: один був армійський 11-го калібру, другий – трохи менший. Уся зброя, навіть ветеран «Штеєр», була ретельно вичищена і змащена.

– Хто доглядає за вашим арсеналом? – поцікавився Герман.

Він із задоволенням, притаманним тільки справжнім стрільцям, узяв до рук револьвер і, відкривши стальні дверцята, прокрутив барабан з порожніми камерами. Потім звів курок і прицілився у темряву.

– Ніхто. Я роблю це сама, – відповіла господиня, – цього навчив мене колись полковник.

Герман, не приховуючи свого здивування, взявся досліджувати рушниці.

– Хочете, я подарую вам що-небудь? – несподівано озвалась Єва.

– Дорога пані, – зніяковіло мовив той, – щойно ви сказали, що вирішили залишити всю зброю собі…

– Я сказала, що відмовилась її продати. Але залюбки подарую. Отож, що б ви хотіли мати на згадку про «Медову Єву»?

– Якщо так, я узяв би цей відмінний «Гассер», який щойно тримав у руках, – відповів чоловік, – однак мені було б незручно…

– Він ваш, – м’яко перебила його Єва, – дорогий Станіславе, сподіваюсь, ви не образились? Адже Герман невдовзі нас покине, а ми можемо бачитись ледь не щодня.

– Аніскілечки, – запевнив поліцейський, – до того ж, тепер цей револьвер у не менш надійних руках, ніж був доти.

Він знову запропонував господині свою руку, і всі троє подалися до вітальні, де служниця вже накривала стіл.

Вечеря проминула у веселій розмові і жартах, якими Станіслав щедро обдаровував своїх співрозмовників. Якби хтось побачив їх зараз, то, либонь, готовий був би заприсягнути, що звела цих людей разом якась дружня оказія.

Урешті, Герман підвівся з наміром подякувати господині і потроху збиратися йти. Проте, його спинив здивований погляд Єви.

– Пане Кислович, ви хочете нас залишити? – промовила вона.

В її тоні було стільки чарівної владності, що Герман, зніяковівши, мов хлопчисько, тільки пробелькотів:

– Не хотілося б зловживати вашою гостинністю…

– Ви анітрохи не зловживаєте, – хазяйка також підвелася і, поклавши руку на Германове плече, м’яко змусила сісти, – до того ж, ви так і не розпочали своє розслідування.

– Розслідування, пані?

Герман виглядав настільки кумедно, що навіть Станіслав не стримався і від душі розреготався.

– Він про все забув, пані Єво. Зрештою, я також…

Єва глянула на поліцейського, який, усе ще сміючись, подався ближче до каміна, тримаючи напоготові люльку. Тут він вигідно розсівся в кріслі і знаком попросив дозволу закурити. Ствердно кивнувши йому, жінка перевела погляд на Кисловича, який також потягнувся за своїм портсигаром. Вона з легкою усмішкою спостерігала за його рухами, мовби хотіла їх запам’ятати.

Герман чомусь боявся глянути в її насмішливі очі, а проте вирішив узяти себе в руки.

– Я не веду жодного розслідування, пані Єво, – впевненіше сказав він, – цей добродій, який пихкає люлькою біля каміна, попросив йому допомогти. Я зроблю це, якщо зможу. І якщо захочу.

Тут він так виразно глянув на Станіслава, що той миттю посерйознішав.

– Так чи інакше, але ви мусите оглянути мою віллу, – промовила жінка, – гадаю, саме з цього варто й розпочати. І, зрештою, тому ви до мене завітали сьогодні. Хіба ні?

– Авжеж, – відповів за нього поліцейський, – якщо дозволите, моя пані.

– Охоче.

Герман загасив цигарку і звівся на ноги.

– Я готовий, – промовив він.

Єва запропонувала оглянути кілька кімнат на першому поверсі, в одній містився гардероб, а інші були призначені гостям. Одразу поряд з вітальнею були покої, в яких нещодавно жив президент празької