Читати книгу - "Таємниця Єви"

Він подивився на співрозмовника так жалібно, що Герману стало його і насправді шкода. Вони ніколи не були з ним щиросердними приятелями, і, видно, ситуація дійсно критична, бо інакше цей чоловік не звернувся б до нього.

– Гаразд, Станіславе, – промовив він, запалюючи наступну цигарку, – давайте тепер перейдемо до фактів. Коли точно прибули сюди ці добродії?

Поліцейський витягнув з кишені жалюгідні рештки записника і розгорнув його, стримуючи жовтуваті аркуші, які, здавалось, от-от розлетяться від найменшого поруху повітря в кімнаті.

– Та-а-ак… – протягнув він, досліджуючи свій манускрипт, – подивимось… За свідченням господині «Медової Єви», фон Ранінгер поселився в неї 15 січня, Гайсман – 17-го, фон Зоммерштайна вона прийняла наступного дня, 18-го, а Якубовського і Кампіана – 20 січня.

– Чудово, – похвалив його Герман, – звідки у вас такі точні дані?

– З книги записів приїздів, яку веде господиня, – відповів поліцейський.

– Без сумніву, в тій самій книзі була зазначена і дата від’їзду?

– Аякже! У всіх – 10 лютого 1897 року.

– Два тижні тому… Тобто всі ці панове мусили залишити віллу «Медова Єва» в один день?

– Господиня стверджує, що так вони й зробили, – розвів руками Станіслав.

– Вам не здалося це дивним?

– Чесно кажучи, ні. Там завелися щурі, і наступного дня мав прибути дератизатор з Дрогобича.

– І що, прибув?

– Здається, так…

– Мусите це перевірити.

– Неодмінно.

– Розкажіть мені тепер усе, що знаєте про господиню «Медової Єви», – попросив Герман.

– О-о-о-о!.. – пролунало у відповідь.

Гість зі Львова, який вирішив нарешті спробувати дещо схололий глінтвейн, здивовано підняв очі. Поліцейський усміхався так широко, мовби його щойно нагородив орденом сам цісар.

– Цю божественну жінку звати Єва Гроцька. Вона переїхала сюди два роки тому з Кракова після смерті її чоловіка, полковника Тадеуша Гроцького. Придбала стару віллу і зробила з неї справжній дерев’яний палац, назвавши його так на свою честь. Утім, аби мати прибуток, не лише живе в ній сама, але й здає постояльцям кімнати. Як більшість власників тутешніх вілл. Тільки замешкати у «Медовій Єві» недешево, тому клієнтів небагато. Тільки ті, хто може заплатити добрі гроші… Германе, я вам скажу відверто: якщо існують на світі коліна, які б хотілося востаннє обійняти, і груди, на які б хотілося востаннє покласти голову, то це коліна і груди Єви Гроцької. Утім, не подумайте лихого… Своє ім’я вона цінить понад усе, і досі ніхто не мав жодного приводу сказати бодай щось лихе про цю жінку.

– У такій справі не може існувати жодних симпатій, – усміхнувся Герман.

– Ви праві, каюся, – Станіслав з винуватим виразом на обличчі підняв догори руки.

– Отже, у вас немає сумнівів, що 10 лютого всі ці добродії залишили віллу і подалися до Лемберга, оскільки, принаймні, троє з цієї п’ятірки мусили сісти на віденський потяг? – продовжив розпитувати Герман.

– Я цілком у цьому впевнений, дорогий Германе. По-перше, у «Медовій Єві» зовсім не лишилося їхніх речей. А по-друге, п’ятеро місцевих візників засвідчили факт, що везли їх зранку до Львова, – відповів Станіслав, – кожен узяв собі окремі сани…

Герман рвучко звівся з крісла і став до вогню спиною.

– Одним словом, – перебив він, – фон Зоммерштайна не дочекалися у Відні, фон Ранінгера – у Празі, Гайсмана – у Кракові, а решти двох – у Лемберзі. Це ви маєте на увазі?

Станіслав був спантеличений таким несподівано різким тоном співрозмовника.

– Саме так, – пробелькотів він.

– Тоді я не розумію чому цим займаєтесь ви, – продовжив той, – їхні сліди загубились у Львові, тож це справа тамтешньої поліції.

– Бачите, в чому річ, – поліцейський сів назад у своє крісло і, стишивши голос, договорив те, що збирався, – я сказав, що візники везли їх до Львова. Але в самому кінці дороги сани потрапили в люту заметіль. Тоді клієнти почали якось не по-панськи лихословити. І виявилось, що в санях уже не пани, а зовсім інші люди, що миттю скочили зі своїх місць і подалися геть…

Жоден з них не прибув до Львова, не сів у потяг, а отже, вся ця чортівня, Германе, – справа повітового відділу поліції. Тобто моя…

Станіслав подивився на нього із жалісливою надією. «Ну, хто міг подумати, чорт забирай, що в цій глушині може статися бодай щось подібне», – читалося в його очах.

– Гаразд, – вкинувши черговий недопалок у вогонь, Герман усміхнувся, щоб хоч якось підбадьорити бідолаху, – якщо дозволите, я перепочину якусь годину, а потім ми візьмемось до справи.

– Звичайно, мій друже, – поліцейський гаряче потис йому руку і заходився застібати здоровенні ґудзики свого кожуха, – за годину я прибуду до вас знову.

На порозі його зустріла пані Стефа і висловила жаль, що той залишає їх так швидко. Станіслав люб’язно запевнив у відповідь, що тепер вони будуть бачитись частіше, і, вклонившись, вийшов на вулицю. Провівши його, господиня повернулася до вітальні, трохи сутулячись від морозного подиху зими, що війнув знадвору. Взявши до рук тацю, вона поставила на неї дві порожні склянки з-під глінтвейну і попільничку, яку залишив Станіслав.

– Пані Стефо, ви чули щось про власницю «Медової Єви»? – запитав Герман, збираючись знову піднятися нагору.

– Я чула про неї тільки хороше, – відповіла та, – сердешна вдова, якій випало тепер це випробування.

– Яке випробування? – мовив гість.

– Хіба ж… пан не тому приїхав до нас, що ті п’ятеро зникли? – трохи зніяковівши, сказала жінка.

«Отже, про це знає все містечко, – подумав про себе Герман, – зрештою, нічого дивного».

Уголос він подякував за вино і перепитав чи буває пані Єва Гроцька в товаристві. Господиня відповіла, що та іноді відвідує місцевий Товариський клуб.

* * *

Станіслав чекав у вітальні за годину, як і пообіцяв. Герман спустився до нього і, сьорбнувши гарячого чаю, який турботливо піднесла йому пані Стефа, одягнув пальто і капелюх.

– Ходімо, – сказав він.

– Куди найперше? – запитав поліцейський, запопадливо відчиняючи перед ним двері.

– Найперше відвідаємо віллу «Медова Єва» і поспілкуємось з її господинею, – відповів Герман.

– Як скажете.

Чоловіки спустилися слизькою стежкою з невеликого пагорба вниз, до парку, де на них чекали поліційні сани. Їхати довелося недовго: за кілька хвилин, перетнувши холодне безлюдне містечко, вони зупинилися біля розкішної вілли неподалік тутешнього костелу.

Двері відчинила молода служниця.

– Пані вдома? – запитав поліцейський.

– Проходьте, прошу, – мовила та, – я запитаю, чи господиня може вас прийняти, пане Станіславе.

Чоловіки