Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

— Я так і сказав амбаню. А на золотому руднику ви теж в торгових справах були?

— Аякже! Вартові рудника мені скаржились, що прикажчик Первухін, який мене змінив у московських купців, продав їм гнилий крам. Пам'ятаєте, я вам про це доповідав і навіть гнилий ситець показував, який вартові віддали мені, щоб я обміняв його на добрий.

— Аякже, пам'ятаю. Я в Москву і в міністерство про цс писав.

— Так от! І пригоди різні в подорожах, звичайно, трапляються. То вовки нападуть, то конокради заподіють шкоду, то верблюд захворіє, — без цього не буває.

— Так-так. Ви любите мандрувати і навіть з пригодами. І ось тепер добра нагода трапляється. Сюди приїхав один німецький учений, який розкопками різних старожитностей займається. Він хоче проїхати в Турфан, розкопати руїни якогось стародавнього міста, йому потрібний добрий перекладач і провідник, що допомагав би роботі.

— Як же я з ним розмовлятиму? Я по-німецьки не розумію.

— Він російську мову розуміє і сам сяк-так говорить по-російськи.

— А чи надовго їхати з ним? До половини серпня я мушу повернутися сюди, щоб споряджати свій караван.

— Ну, значить, три місяці часу у вас є. Він їде на 2–3 місяці.

— Він з доброї волі приїхав чи за чиїмсь дорученням?

— Посланий якоюсь німецькою академією. Має рекомендацію від нашого міністра закордонних справ, просять всіляко сприяти йому. Тому він і прийшов до мене.

— Він один чи з прислугою? Старий чи молодий?

— Середніх літ. З ним молода людина, ніби секретар. Цей по-російськи — ні слова, але по-китайськи говорить.

— Ну, що ж, я поїду, якщо домовимось. Я в Турфані не бував, цікаво подивитись, що він буде розкопувати! — сказав я і схаменувся, що натякнув на свої пригоди з розкопками.

Консул розсміявся. Він, мабуть, знав більше про мої справи, аніж сказав мені.

— Де ж мені шукати його? Як його звати? — питаю.

— Звуть його професор Шпанферкель. Чудне прізвище, тільки в німців такі бувають. По-російськи це значить — порося-сисунець. Приходьте до мене після обіду, і ми підемо до нього. Він на заїжджому дворі зупинився, а зараз до амбаня пішов познайомитись, дістати паспорт і розпорядження на відпуск коней по поштовому тракту в Урумчі.

Після обіду пішли ми з консулом до професора-сисунця. Знайшли його на заїжджому дворі в номері, тобто просто в одній з кімнат в глинобитній фанзі, що займала одну сторону великого подвір'я. Як і в усіх заїжджих дворах Китаю, в номері долівка, задню половину займає лежанка — кан. Двері прямо знадвору, поруч з ними вікно, білим папером заклеєне замість скла. Меблі — тільки простий стіл та дві табуретки. Стіни небі-лені, стеля з хмизу, вкритого зверху глиною. На кані німець розклав багаж — кілька чемоданів, саквояж, ліжко складане розставлене, пуховою ковдрою вкрите. Сам він сидів коло стола, папери переглядав.

Консул мене відрекомендував. Німець говорить:

— Прошу вибачайт, пан консуль, приймайт вас такой перлога, де я тільки два табуретка маю. Прошу сісти!

Консул зайняв другий табурет, я присів на край кана.

— Душе примітив китайски отель! Я думаль, такий стари культур отеля лючше. Навіщо ця гора, — він показав на кан, — половина кімната займайт!

— Це кан, лежанка. Взимку її топлять і вона тепла, на ній китайці сплять як на ліжку, — сказав консул.

— На цій пиль? Шахливо!

— Далі гірше буде. Тут є вікно, а на станціях тракту в Урумчі кімнати без вікон.

— О, майн гот! Треба сидіть в темряві.

— Чи держати двері відчиненими!

— Шше лючше! І китайси стоять коло двер і дивитись, що ми работайт ціли день.

— Вони дивляться і через паперове вікно. Висуне язик, намочить папір, зробить дірочку і дивиться одним оком в кімнату. Потім другий, хретій, так весь папір продірявлять. Всі хочуть подивитись ян-гуйцзе, заморських. чортів, як називають іноземців. Тому навіть краще без вікна. Замкнули свої двері і сидите спокійно.

— Але китайси починайт двер відкривайт. Ось мій двер, ключ чи забор зовсім нема!

— Ваш помічник вийде і попрохає їх не заважати. Скаже їм, що ви працюєте або спите. Китайці ввічливий народ. А де ж ваш секретар?

— Другий кімнат поруч. Спить. Душе стомивсь розмовляйт амбань. Моя помічник знайт китайси нанкін діалект, південний, амбань знайт пекін діалект. Один одну похано розумійт, довго коворили.

— Вам потрібен другий перекладач, що знає пекінське наріччя, яким розмовляють манчжури. Наш амбань манжчур і в Урумчі генерал-губернатор теж манчжур. Ось я привів вам перекладача, пана Кукушкіна. Він знає і тюркську мову. В Турфані народ таранчі, тюрки, і вам доведеться мати справу з ними.

— Душше карашо! Шше треба кароший шоловік нам помогайт, обід готовляйт, чай варит, крамниця провізіон купувайт, речі вартуйт. Душше прошу знаходить такий шоловік.

— Хомо Капітоновичу! — звернувся консул до мене, — чи не погодиться ваш підручний і компаньйон Лоб-син теж поїхати? Він людина надійна, і вам з ним легше буде, ніж одному, з іноземцями.

— Зі мною він поїде куди завгодно! Він теж любить подорожі з пригодами, як ви зволили назвати їх.

— А як його викликати з гір сюди? Треба скоро, професор через два-три дні хотів би виїхати.

— Він кожного місяця в цей час приїжджає до мене по крам. Я чекаю на нього сьогодні або завтра.

— Ну й чудово. Тепер будемо говорити про платню та інші умови. Професор хоче найняти два китайських вози до Турфана і поїде змінними кіньми по станціях, так що вам брати своїх верхових не треба.

Ми порозумілись з професором. Платню я собі й Лобсину зажадав невелику, але на харчах наймача. Це німцеві спочатку не сподобалось: він хотів, щоб ми харчувались своїм коштом. Але консул пояснив йому, що ми будемо купувати провізію і для професора з секретарем і готуватимемо для них їжу, так що простіше й вигідніше мати спільне харчування. Нарешті, німець погодився, але з умовою, що чай і цукор у нас буде свій. Він, мабуть, боявся, що ми будемо пити багато солодкого чаю на шкоду його запасам. Я поступився, ми з Лобсином звикли до плиткового чаю по-монгольськи з сіллю й молоком, без цукру.

Умова була складена на три місяці з дня виїзду, щоб ми могли повернутися в Чугучак до початку серпня для спорядження свого каравану.

Ввечері до мене приїхав Лобсин і охоче погодився взяти участь в експедиції. Але йому треба було спочатку відвезти свій крам в улус, і я послав з ним свого приймака Очира, щоб він жив у сім'ї Лобсина, аж поки не повернусь я, а не