Читати книгу - "Рушниці Авалона"

— Так, — сказав Бенедикт. — Це я чув. Як тебе засліпили?

— Розжарити залізний прут і… — Я мимоволі здригнувся і ледве втримався, щоб не закрити очі рукою. — Слава богу, я втратив свідомість і нічого не пам'ятаю.

— Але очні яблука були випалені?

— Так.

— Скільки часу зайняла регенерація?

— Минуло близько чотирьох років, перш ніж я почав бачити, і тільки на днях зір повернувся до мене повністю. У загальній складності виходить п'ять років.

Він полегшено зітхнув і посміхнувся.

— Добре. Ти дав мені надію. Багато хто з нас втрачали частини тіла, але не настільки значні, як руки і очі.

— Що правда, то правда, — погодився я. — Я давно втратив лік пальцям і вушних раковин, які регенерували у членів нашої сім'ї. Думаю, що рука теж відросте, дай термін. Добре ще, що ти однаково володієш обома руками.

Бенедикт посміхнувся. Він то посміхався, то хмурився, сьорбаючи вино маленькими ковточками, і явно не збирався розмовляти на цікаві для мене теми.

Я теж зробив ковток вина і задумався. Мені не хотілося розповідати Бенедикту про Дворкіна. Він був тією козирною картою, яку я приберіг на кінець гри, — мало що може трапитися? Жоден з нас не знав можливостей цієї людини. Він, звичайно, був божевільним, але від нього можна було домогтися чого завгодно — зрозуміло, не силою, а хитрістю. Навіть батько його боявся і посадив у в'язницю після того, як він повідомив, що знайшов спосіб знищити Амбер. Не знаю, чи чи було це просто балаканиною шизофреніка, але якщо Дворкін сказав правду, батько вчинив з ним більш ніж великодушно. Особисто я стратив би його, не замислюючись. Але Оберон прийшов до іншого висновку. Дворкін явно говорив про ворогів, яких він відлякував або знищував, використовуючи свою чарівну силу. Я пам'ятав його з дитячих років як мудрого, доброго дідка, який обожнює батька і всю нашу родину. Важко, звичайно, убити людини, якщо є надія на його зцілення. Тому батько і посадив Дворкіна в підземелля, втекти з якого було неможливо. Тим не менше одного прекрасного дня, коли йому стало нудно, він узяв і вийшов звідти. Ніхто, ну просто ніхто, не міг піти з Амбера у Відображення з тієї простої причини, що Амбер — реальний світ, який не може змінюватися, а Дворкін мимохідь порушив закони всесвіту і опинився в моїй камері. Мені вдалося обдурити його, і, сам того не знаючи, він допоміг мені втекти на Кабре. Я жив там, поки не зміцнів, а потім відправився подорожувати і волею долі потрапив на Лорен. Я думаю, ніхто так і не зрозумів, як мені вдалося втекти. Всі члени нашої родини володіли особливими силами, але тільки Дворкіну вдалося їх проаналізувати та змусити діяти за допомогою Лабіринту і карт.

Він часто намагався викласти нам свої теорії, але всі його міркування були настільки абстрактними, нудними і нарешті, просто нудними, що їх майже ніхто не слухав. Всі ми дуже практичні, чорт забирай! Бранд був єдиний хто цікавився лекціями Дворкіна. І ще Фіона. Трохи було не забув, Фіона як правило слухала Дворкіна дуже уважно. І звичайно, батько. Оберон володів величезними знаннями, але був дуже зайнятий. Він приділяв нам мало часу, і ми майже нічого про нього не знали. Думаю, батько розбирався у всьому не гірше Дворкіна, але завдання перед ними стояли різні. Дворкін був геніальним художником, який створив Лабіринт і карти. Ким був батько, залишалося таємницею. Він не намагався з нами зблизитися, хоча його не можна було назвати недобрим батьком. Коли Оберон згадував, що ми існуємо, він робив нам чудові подарунки. Але наше виховання він довіряв різним придворним, а сам не брав у ньому ніякої участі. Мені здається, що батько просто терпів нас, вважаючи неминучими наслідками своєї пристрасті. Чесно кажучи, мене завжди трохи дивувала нечисленність нашої сім'ї. За півтори тисячі років хтивий монарх обзавівся всього шістнадцятьма нащадками, троє з яких загинули. Правда, жоден з нас теж не міг похвалитися великим потомством. Як тільки ми трохи підросли і навчилися подорожувати по Відображеннях, батько став заохочувати нас, пропонуючи вибрати місце собі до смаку і влаштуватися там. Тому я й опинився в Авалоні, якого більше немає. Де народився Оберон, не знав ніхто. Я не зустрічав людини, яка б пам'ятала ті часи, коли Оберона не було на світі. Вам це здається дивним? Протягом багатьох століть не цікавитися, звідки родом твій батько? Ви праві. Але король Амбера був могутній, небагатослівний і розумний — якості, якими всі його діти володіли тією чи іншою мірою. Він хотів, щоб ми жили щасливо, не представляли загрози його правлінню. Я думаю, батько боявся, що ми дізнаємося про нього або про його минуле якусь таємницю, яку він ретельно приховував, і скористаємося нею в своїх цілях. І я не вірю, що Оберон уявляв собі ті часи, коли він не буде сидіти на троні… Іноді або в жарт, або щоб підбурити нас батько казав про своє зречення. Але я розумів, що розмови ці розраховані тільки на одне: подивитися, як ми на них відреагуємо. Король Амбера НЕ міг не знати, в якому положенні виявляться справи, якщо він зникне. Як не прикро мені було в цьому зізнатися, жоден з нас не був гідний зайняти його місце. Звичайно, в нашій неспроможності можна було дорікнути батька, але знайомство з Фрейдом навчило мене багато чому, і я розумів, що у всьому винні ми самі. До того ж зараз смішно міркувати, хто повинен був стати монархом. Якщо батько не відрікся від престолу і був живий, кожен з нас може сподівається у кращому випадку на регентство. Мені б, наприклад, не хотілося коронувати себе, а потім зустрітися обличчям до обличчя з Обероном, який повернувся в Амбер. Я боявся батька і не соромився в цьому зізнатися. Тільки дурень не боїться тих сил, яких не розуміє. І тим не менш у мене було більше прав на трон, ніж у Еріка (я не надавав значення титулу — яка різниця, король або регент), і я був повний рішучості здійснити свій задум. І саме тому про Дворкіна, який здавався мені мало не всемогутнім, ніхто нічого не повинен знати до тих пір, поки я не захочу вдатися до його послуг.

А якщо він дійсно знайшов спосіб знищити Амбер? Адже тоді зникнуть не тільки Відображення, але і все суще у Всесвіті.

Тим більше я не маю права говорити, що