BooksUkraine.com » Пригодницькі книги » Аку-аку 📚 - Українською

Читати книгу - "Аку-аку"

162
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Аку-аку" автора Тур Хейєрдал. Жанр книги: Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 103
Перейти на сторінку:
знизу.

— Повертайся назад, — гукнув я остров'янину. — Далі не можна.

Однак він не слухав мене, а благав просуватись уперед, запевняючи, що іншого шляху із цього пекла немає.

Не може бути! Вихід десь є. Я знову засвітив ліхтарика і, подавшись трохи назад, оглянув дно у себе під руками й грудьми. Це була суміш піску і вогкої глини, на якій чітко вирізнялись відбитки складок сорочки і ґудзиків, а там, де були мої руки, — відбитки пальців. Але попереду глина й гравій були не займані ні людьми ні тваринами.

Я знову вимкнув світло. Повітря нестерпно важке. Груди в пекельних лещатах. Піт котиться градом. Може, старий вхід у печеру завалився від наших голосів чи рухів? А якщо обвал загородив нам прохід, то як ми виберемось на поверхню, коли тут нікуди відкидати землю й каміння? Скільки ми зможемо пробути в цьому важкому повітрі, перш ніж ті, хто залишився нагорі, догадаються, що з нами трапилось лихо, і поспішать на допомогу? Чи, може, ми заблудились і попали в інший хід, який закінчується тупиком? Але ж як це сталося, коли вся печера — суцільний вузький тунель і в тому місці, де ми лежимо, — не ширша за людське тіло?

Остров'янин напирав на мене ззаду, вогка глина обліплювала моє тіло, а гора в мільйони тонн давила мене тим дужче, чим більше я думав про це.

— Повертайся! — закричав я.

Та його охопив розпач, і він почав давити мені на п'яти. Він не бачив, яка вузька щілина спереду, а я не міг його пропустити, щоб він сам переконався в цьому:

— Назад! Повзи назад!

Було ясно, що остров'янина охопила божевільна паніка. Я щосили закричав: «Назад! Назад!» і став штовхати його ногами. Це допомогло: він поволі почав рухатись назад, і я посунувся за ним. Ми посувались ривками, обережно, щоб не застряти. Найбільше я боявся за голову, адже її не стиснеш, як груди.

Нарешті стало просторіше. Я нічого не розумів, від нестачі повітря в мене паморочилось у голові. Невже ми знову повернулись до того місця, де лежали скелети? Я присвітив і побачив перед собою два отвори: той, що був праворуч, вів дещо вгору. Тут ми допустились помилки: повернули ліворуч замість того, щоб повзти праворуч. Я крикнув своєму супутникові, який і далі машинально повз назад:

— Сюди! — Тут, у печері, голос звучав якось дивно. І я ще раз поповз у лівий отвір. Остров'янин машинально рухався за мною.

Хід знову почав звужуватись, і мені стало моторошно. Присвітивши, я побачив ту саму вузьку щілину і зрозумів, що мій мозок працює вже не чітко: я вдруге попав не туди, куди слід, хоч добре знав, у який отвір треба було повзти.

— Повертайся назад! — простогнав я. Тепер ми обидва рухалися машинально. Я повз назад і думав тільки про одне: «Праворуч, праворуч, праворуч».

Та ось ми завернули у правий отвір і невдовзі могли вже стояти на повний зріст. Ми бігли й повзли, відчуваючи в тунелі подих прохолодного свіжого повітря. Нарешті ми подолали останній прохід і опинилися в затишній печері з написами на стінах, де нас чекали друзі.

Як приємно вибратися з-під землі туди, де шумить вітер! Як приємно бачити яскраве сонце і широкий простір, кручу внизу і весь світ перед собою, безмежне небо й океан!

— Ну як, здались? — з нетерпінням спитав патер Себастьян, сміючись з нашого вигляду.

— Ні, — відповів я. — Але тепер мені зрозуміло, звідки, в печері скелети.

— Ти був там, де «вибілювали» шкіру? — спитала Івонна, коли я повернувся до табору.

По моєму обличчю важко було повірити, що я був саме там.

Я пішов просто на берег і, не роздягаючись, кинувся у солоні хвилі.

Розділ IV

ТАЄМНИЦЯ ВЕЛЕТНІВ ОСТРОВА ПАСХИ

Хто мріє полетіти на Місяць, той може дістати деяке уявлення про те, що його там чекає, полазивши по згаслих вулканах острова Пасхи. Тут ви не тільки опинитесь безмежно далеко від нашого суєтного світу, але й побачите ландшафт зовсім такий, як на Місяці. Це маленький привітний місяць між небом і океаном, де розкинулись порослі травою й папороттю безлісні кратери. Старі, вкриті мохом, вони сонно позіхають до неба, позбавлені вогненних язиків і зубів. Такі мирні вулкани розкидані по всьому острові. І зовні і зсередини вони заросли травою. Пора вибухів минула так давно, що на дні кількох найбільших кратерів утворились небесно-голубі озера, зарослі соковитим зеленим очеретом.

Один із цих заповнених водою вулканів має назву Рано Рараку, і здається, що на ньому мешканці місяця розгорнули найжвавішу діяльність. Їх не видно, але складається враження, що вони поховались у чорних печерах, поки ви безтурботно ходите по траві й оглядаєте раптово перервану працю. Вони втекли звідси з великим поспіхом, внаслідок чого Рано Рараку залишився одним з найбільших і найдивовижніших пам'ятників на світі. Це пам'ятник утраченому невідомому минулому, що нагадує про тлінність усього існуючого.

Всю гору розірвано на куски, на неї хтось накидався з такою жадобою, наче це був калач, а тимчасом сталева сокира, коли нею пробувати вулкан, висікає іскри. Десятки тисяч тонн каменю вирубано й винесено з кратера. В зяючих ранах на тілі гори лежать понад сто п'ятдесят гігантських кам'яних фігур, залишених у всіх стадіях роботи: від майже готових до тільки початих. А біля підніжжя вишикувалась ціла армія цих неземних істот, і почуваєш себе безнадійно маленьким, коли верхи чи на джипі під'їздиш сюди по прадавній дорозі, яку старовинні будівники проклали до своєї гігантської майстерні.

Ви злазите з коня в затінку кам'яної брили і раптом бачите, що це голова поваленого гіганта. Під нею може сховатися від дощу вся наша експедиція. Підходите до найближчого ряду статуй, по груди закопаних у землю, і вам стає моторошно: не можна дістати навіть до підборіддя гіганта.

Спробуйте видряпатись хоч би на ті фігури, що лежать горілиць, і відчуєте себе справжніми ліліпутами — часто важко вибратись навіть їм на живіт. По тілу й по обличчю поваленого Голіафа[7] можна вільно походжати, а на його носі, такого розміру, як звичайне ліжко, — навіть лягти відпочити. Деякі статуї мали в довжину десять метрів, а найбільша з них, незакінчена, яка лежала на схилі вулкана, дорівнювала двадцяти двом метрам. Якщо рахувати по три метри на поверх, то ця кам'яна фігура мала висоту семиповерхового будинку. Це був дійсно таки гігант, справжній гірський троль[8].

На Рано Рараку ви найближче стикаєтесь із таємницею

1 ... 20 21 22 ... 103
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аку-аку», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аку-аку"