Читати книгу - "Мантра-омана"

У школі він не був у тебе закоханий. Ні в кого, здається, не був. Та йому багато розуму не треба, аби, плутаючись у словах, запропонувати зараз:

— Я тут подумав… не знаю, як сказати… може, тепер, коли ти теж померла, ми могли б…

Цікаво, що? Повечеряти у примарному ресторані? Чи сходити в неіснуюче кіно? Ні, краще зайнятися невагомим сексом. А потім він тобі освідчиться, як леді з роману…

Проте у відповідь лише чемно всміхаєшся:

— Навряд чи. Оскільки я щойно відійшла у кращий світ, то, як ти розумієш, в мене повно справ…

І хоч ти ще не знаєш, яких саме, проте з полегкістю пірнаєш у темряву і повертаєшся додому до Сашка…

…і ловиш себе на думці, що досі ні з ким тобі й приблизно не було так весело. Отже, земне життя прожите даремно? І враз тобі перестає бути смішно.

— І довго нам отак сидіти? — приречено питаєш у Сашка (ви сидите на килимі біля канапи і граєте в нарди).

— Чому ж? — він дивується. — Можемо перелізти на канапу і розлягтися там, якщо в сраку муляє…

Ви перелазите. Але ти не заспокоюєшся:

— Ні, я маю на увазі — взагалі. Чи довго?

Сашко знизує плечима:

— Мабуть, до самого Страшного Суду.

— А коли буде той Страшний Суд? — з надією перепитуєш ти.

— Хтозна. Певно, Господь Бог ще не вирішив.

І ваша неспішна розмова плавно перекочується на тему Господа Бога. Звісно, нічого про Нього вам невідомо, бо до таких високих інстанцій вас, грішників, не допущено. Принаймні доки не настане Страшний Суд. Самі того не помітивши, ви засинаєте біля підніжжя канапи — ти і твій новий примарний друг.

А на ранок до вас явилися такі гості, що ти відверто пошкодувала про те, що привиди-початківці не можуть убивати.

9

Вітасик з родиною статечно заходять до твоєї хати, при вході лякливо роззуваються, а переконавшись, що вдома нікого нема, по-хазяйськи озирають твоє просторе помешкання.

— Чого припхалися? Грошей нема! — невдоволено озиваєшся ти буденною фразою, що вже стала у вас за привітання.

Та вони тебе не чують — хоч стій і кричи у них понад вухами.

— Скільки, ти казав, квадратів? — хижо перепитує дружина Вітасика, оглянувши спальню, вітальню (двокімнатна квартира з прохідними кімнатами) та ванну, гармонійно поєднану з туалєтом.

— А я почім знаю? Вона що, дуже мене до себе пускала? — і прямує цмулити цигарку на балкон.

— А ще сестра! — Ксєнія врешті дістається кухні. — Хоча, була б моя воля, я б тебе теж на хрін на поріг не пустила! — переконавшись, що двері за ним зачинилися міцно. Далі, все ще поглядаючи на двері, вона різко розчахує холодильник, вихапує звідти почату пляшку мартіні і одним подихом поглинає те, що в ній лишилося після твоєї наглої смерті.

Ти тріумфуєш:

— А я знала, знала, що вона п’є!

Однак «вона» тебе не завважує. Жбурнувши порожню пляшку на підлогу, для годиться копає її ногою. І щоб усі чули:

— Пляшки з-під бухла валяються! Срач тут розвела, красавіца! А я знала, я знала, що вона п’є! Певно, і кавалєрів водила нємєряно…

Моджахєдки риються у твоїй шафі. Вже щось починають міряти, щось ділити, а згодом — і чубитись за якусь сукенку. Ти зловтішно всміхаєшся: жодній з них вона насправді не личить.

— Нічого там не беріть! — гримає на них мати. — Ми то все продамо. Дарагі вєщі і не ношені майже…

Моджахєдки починають вити. У цю мить вони майже ненавидять Ксєнію. Та крадькома їм таки вдається запхати кілька «вєщєй» під свої светрики в облипку. Мишко як побачить їх у тих «вєщах» — просто впаде ж!

З балкона виповзає Вітасик. Його трохи похитує, бо на балконі теж була почата пляшка. Горілки.

— Нє, ви тільки-но подивіться на свого батька! — театрально сплескує руками Ксєнія. — Де ти, скотино, уже напився?..

— Там, де й ти, — він копає ногою безпритульну пляшку, де колись спочивало мартіні, і йде заміряти твою квартиру. Вони ж бо вирішили і її продати. А на виручені гроші відіслати моджахєдок кудись учитися. Бо задрали, тварі. Щойно Маринка повернулася із лікарні, вони її знову «відпиздили», і бідолашна лежить тепер в реанімації, а їхній поважній родині загрожує судєбне разбіратєльство.

Документів на твою квартиру (під третьою дошкою зліва в підлозі на кухні) вони, щоправда, так і не знайшли. Та надію не втратили. Знайдуть, коли робитимуть… косметичний ремонт.

— А може, краще оставити її собі і здавати? — питає одна із моджахєдок: обидві уже мають власні, особливі плани стосовно майбутнього твоєї квартири.

— А може, краще було б не чіпати тої конченої Маринки, га? — підскакує до них Ксєнія. — Бо тіпєрь у нас проблєми, шоб ви знали, да! Нада шось рішати, — і рішає. — Зробим рємонтік, найдьом докумєнти, оформим дарствєнну — і хай хто докаже на продажі, шо квартіра не наша…

Тепер уже моджахєдки ненавидять її остаточно. І наче від флюїдів розбризканої довкола ненависті, ледь здригнувшись, зі стелі зривається велетенська кришталева люстра і засипає вітальню градом дзвінких уламків.

Усе щасливе сімейство кидається врозтіч.

— Нєхарошая квартіра, — дещо заспокоївшись, проголошує Ксєнія. І до моджахєдок: — А ви ше хтіли її собі оставити… — Уже Вітасику: — Ну, нічо, продамо, доки матуся твоя до неї не дісталася. Добре, хоч кота того клятого немає! — Врешті знову до моджахєдок: — Анжело! Каріно! Ми йдемо.

Моджахєдки апатично вибираються з кутків, куди поховалися від люстри, і плетуться слідом за матір’ю до дверей. Вітасик, поспішаючи за ними, на мить озирається. В погляді — ані тобі жалю, ані співчуття, тільки вихлебтана горілка.

А Енн Марі Скотт так і не з’явилася. Хоча навряд чи їй треба ця квартира — в неї свого добра вистачає. Вона просто не з’явилася.

Р. S. Кіт того дня теж не повернувся. Не повернувся й наступного. Як і Влад, він вирішив зникнути із твого життя. Принаймні тепер ти знаєш (здогадуєшся), чого він утік. Привида побачив. Тебе. Бо до Сашка, певно, вже звик.

10

Ти змітаєш з підлоги нікчемні останки люстри. Сашко присідає біля тебе.

— Нічого собі родина…

— Яка є. А за люстру… дякую.

Він знизує худими плечима:

— Ти б теж для мене таке зробила.

Тобі з очей бризкають сльози:

— Чорт, вони жодним словом