Читати книгу - "Пригоди Грицька Половинки"

— Іди вперед! — наказав Спиридон Спиридонович, і Котька пішов. Його ноги по коліна занурилися в якусь слизьку липучу рідину.

— Не лякайся. Ми проходимо дезинфектор-акліматизатор. Всередину не можна заносити нічого земного. Ба рабадол пірадур… — Спиридон Спиридонович знову постукав (тепер наче у порожню дерев'яну бочку), і враз Котька замружився від яскравого сліпучого світла. А коли розплющив очі, то побачив, що вони вже стоять у величезному залі, дуже схожому на зал Київського оперного театру, тільки всі глядачі в скафандрах з антенами і з миготливими на голові лампочками. «Ого! Яка вона, виявляється, велика всередині, літаюча тарілка!» — подумав Котька. По проходу між рядами до Котьки ішли двоє. Теж у скафандрах. Підійшли, нахилилися, і крізь ілюмінатори скафандрів Котька раптом упізнав… тата і маму. Вони усміхалися й підморгували йому. Але мовчали.

«Так що? Тато і мама — пришельці? — вражено подумав Котька. — Значить, я — син пришельців? І виходить, я теж… пришелець…»

В голові у нього замакітрилося.

— Так, так!.. — усміхнувся Спиридон Спиридонович. — Весь: «Бережок» — пришельці. Експериментальне селище пришельців. Але це велика таємниця. Якщо ти… то тебе доведеться аннігілізувати. Але ще більша таємниця — на сцені! Ходімо!

І Спиридон Спиридонович повів Котьку через прохід, повз глядачів у скафандрах на сцену. Скафандри поверталися до Котьки, і він пізнавав крізь ілюмінатори жителів «Бережка». От дружина Спиридона Спиридоновича, от його дочка, от знайома дітлашня у маленьких скафандриках…

Вони піднялися на сцену, і тут Котька побачив… чорняву Свєту… Вона лежала зв'язана посеред сцени, а біля неї стояла запряжена більмуватою кобильчиною бочка, в якій вона возила на «Бережок» воду. — Наш «язик», — показав Спиридон Спиридонович на чорняву Світу. — А це — знаряддя праці! Ку ко бо бочка!

Несподівано дно бочки прохилилося, наче дверцята, і звідти визирнув дідок Дика природа. Підморгнув Котьці і приклав палець до губів:

— Тсс!.. Я «зайцем»!.. Я тебе виручив, і ти мене не видавай.

І дно зачинилося.

— А де твоє ку ко бо бо? — несподівано нахмурив брови Спиридон Спиридонович.

Котька розгубився:

— Та я ж… я ж пришелець… Он же мої тато й мама… у скафандрах… Ви що — хіба не знаєте?..

— Нічого я не знаю! Де твоє знаряддя праці? На нашій планеті всі працюють. І інакше бути не може!

— Але ж я… дитина… — забелькотів Котька. — Я ж іще малий.

— Як щось інше, то ти дорослий, а як… — уже голосом Чайникової баби, промовив Спиридон Спиридонович. — Або негайно давай ку ко бо бо, або…

І Котька раптом відчув, що сцена під його ногами почала розсуватися, і якраз посередині, між лівою й правою ногою. Котька хотів переступити на якийсь бік і не міг. Чорна страшна розщелина все більшала й більшала, ноги роз'їжджалися все ширше й ширше. Котька не витримав і полетів у порожнечу…

— А-а-а-а!…

— Котю! Котю!.. Що з тобою? — почувся стурбований голос мами.

Котька розплющив очі.

У вікно світило сонце.

За вікном щебетали пташки.

А над Котькою схилилася мама:

— Що? Чого це ти кричав?.. Наснилося щось страшне?

— А? — Котька нарешті збагнув, що то був сон. — Наснилося…

— Ото ганяєш хтозна-де, збуджуєшся перед сном, а тоді душать кошмари.

Котька скочив з ліжка, чмокнув у щоку маму і побіг умиватися.

РОЗДІЛ XII

Знову Дика природа. Вовк.

Перший особистий контакт двох героїв — головного і неголовного.

— Та хай іде! — сказав тато. — Ну чого йому, дійсно, тинятися тут, між дорослими? Він же їхав, щоб з сільськими хлопчаками покозакувати. Хай пізнає життя!.. Хай!..

— Тільки ж на обід приходь. А то бігаєш десь голодний цілий день, — здалася нарешті мама. — І на сонці не перегрійся, чуєш?.. Візьми панамку! Котю! Котю!..

Але Котька вже лопотів по стежці, виблискуючи п'ятами. Він не чув і чути не хотів. Яка панамка! Добре виглядав би він у дитячій євпаторійській панамці перед Чайником і Петякантропом.

Та куди ж це так біжить щодуху Котька?.. Щось зовсім не в той бік спрямували його швидкі ноги. Не до села, де у третій від поля хаті під бляхою (що гінка тополя і криниця біля воріт) з нетерпінням чекають хлопці пришельця з космосу. А понад берегом, понад берегом до старезної верби, до того місця, де вчора, спершу лежачи у кущах, а потім за будяком, спостерігав він події надзвичайні й неймовірні…

Пробачте, але хіба він забув суворе застереження Семуа не з'являтися ні в якому разі на острові? Хіба не боїться він страшної незбагненної аннігіляції?

Ні, це ви пробачте, будь ласка!

А яке він, Котька, має до цього відношення?..

Хіба його, Котьку, це застереження стосувалося? Хіба він контактував безпосередньо з пришельцем, хіба він називав своє ім'я, хіба до нього звертався Семуа? Він сидів собі тихенько у кущах і не витикався. Отже пробачте!

Отак сам себе переконуючи, біг понад берегом Котька, з кожною хвилиною наближаючись до того знаменного місця. І серце його мало не вискакувало з грудей, не стільки від швидкого бігу, скільки від хвилювання і нетерплячки. Побачити, хоч одним оком, хоч на одну мить побачити того пришельця! А може, його вже нема? Може, він уже полетів назавжди у далекі світи, в галактику Яізюлі. І ніколи більше не прилетить… І ніхто в світі не знатиме, що він прилітав… Крім них, трьох хлопців. І ніхто їм не віритиме. І всі будуть переконані, що вони вигадали. А він же сам, сам бачив на власні очі І чув. Швидше! Швидше!

Може, Семуа спеціально примусив хлопців сидіти вдома, щоб вони не перешкодили йому відлетіти.

Може, Котька ще встигне і буде останнім, хто побачить пришельця. Останнім! Єдиним з людей на Землі. Швидше! Шви…

Котька перечепився об якийсь корч і з усього розмаху гепнувся на землю…

— Овва!.. Нащо це землю носом орати? Може, це у вас, у місті, прийнято. А ми землю плугами оремо…

Котька підвів голову.

Біля води сидів з удочкою дідок Дика природа.

— Забився? Га? — вже співчутливо спитав він. — А з хлопцями нашими познайомився вчора? Либонь, до них поспішаєш, так?.. Але щось я їх тут не бачив, біля річки… Здається, вони в селі.

Котька підвівся, помацав забите підборіддя, почухався і чогось згадав, як підморгнув йому уві сні з бочки цей дідок. І усміхнувся.

— А ти герой, — схвально сказав дідок. — Так гепнувся і смієшся. Молодець! Так і треба — лихом об землю.

Котька зашарівся. І щоб щось сказати, не мовчати, несподівано для самого себе спитав: