Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Проголошені яко провідні державні основи гасла політичних свобод дають певність, що безповоротно одійшли в минуле всі національні обмеження, так ревно прикладані до українського народу за старого режиму й так широко використовувані ним у боротьбі з українським рухом у обставинах військового часу"[119].

Таким чином, уважаючи головною причиною суспільної активності українства довготривале гноблення російським царизмом, провідники національного руху були переконані, що повалення самодержавства відкривало можливості для задоволення нагальних вимог українців як етносу й водночас стимулювало об'єднання з усіма демократичними силами країни для здійснення програми таких перетворень, які виключали б повернення до попереднього стану й забезпечували реформування усіх сфер життя за кращими світовими зразками.

Найголовніше, чого мали домагатися українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми, — це воля, забезпечення права самим розпоряджатися своєю долею. Тому повалення самодержавства вони сприйняли як запоруку визволення, а в підтримці революції вбачали гарантію від реставрації старих порядків. "Українці не хочуть більше такої неволі ні собі, ні кому іншому на Україні і в усій російській державі"[120], - заявляв М.Грушевський.

Нагальною потребою часу було відстоювання демократичних свобод, народжених у Лютому: "Кожен повинний мати свободу висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати на них свобідно всякі справи, зв'язуватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу. Книги і газети повинні виходити, як тепер виходять, без цензури, без дозволу начальства. Не повинно бути ніякого примусу в вірі, як давніше було: кожний може держатися такої віри, якої хоче, і свобідно переходити з одної віри у другу"[121].

Іншим наріжним принципом-завданням мало стати забезпечення реальної рівності всіх людей. "Однакове право повинні мати пани і мужики, багачі і робітники, освічені і прості, чоловіки і жінки, якого б хто був народу і віри — всім одне право. Всі мають право вільними голосами вибирати собі всяку владу. Всім повинний бути доступ до виборних урядів, хто тямущий і може його сповняти. Всім має бути можливість учитися, просвіщатися, доходити розуму і знання"[122].

Забезпечення волі, свободи, рівності визначальною мірою залежало від характеру організації влади в країні. Отже, це питання теж належало до ключових. Голова Центральної Ради зазначав: "Щоб не було ніякої тісноти від влади людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої влади, тільки з вибору народного! Се називається устроєм демократичним — щоб народ сам собою правив. Як у селі все має становити вибрана сільська рада, а правити виборна сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краю!..Такий устрій, коли не має бути ні царя, ні короля, всі власті і всі установи мають бути з вибору народного, і сі вибори мають бути так уряджені, щоб у них мали право і дійсну перевагу люди всі, робочий народ — такий устрій зветься демократичною республікою, і українці хочуть його. Вони хочуть, щоб Росія з царства зробилася демократичною республікою"[123].

М.С.Грушевський пропонував водночас і перевірений досвідом передових країн механізм залучення народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це передусім запровадження демократичної виборчої системи. "Вибори мають бути такі, щоб всі мали право вибирати, щоб кожен мав тільки один голос і голос голосові був рівний. Щоб вибирали відразу кого треба, а не так, щоб вибирати спочатку виборщиків, а ті вже тільки вибиратимуть кого треба. Треба, щоб голосування було тайне, письменне — щоб не можна було знати, хто за кого голосував, і потім за те мститися і надокучати. Се зветься чотирьохчленне виборче право: загальне, рівне (всеобще), пряме (безпосереднє) і тайне. Воно найкраще запевняє право свобідного вибирання.

Вибрані депутати мають становити закони людям. Вибрані власті мають завідудвати всіма справами. Власті всякі мають вибиратися тільки на певний час, на скільки там років, і за свою діяльність, за те, що вони зробили недобре, мають відповідати перед виборним судом. Вибрані до законодавчої роботи депутати крім того, що вибираються теж на недовгий час, скажімо на три роки, важливіші закони мають подавати під волю всього народу, щоб він свою думку про них вимовив"[124].

Природно, що предметом особливої уваги у програмі державного переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв'язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. Щодо цього лідери українського руху, здається, були підготовлені найбільшою мірою. Їхні погляди викристалізувались не лише у довготривалій боротьбі з шовіністичною політикою самодержавства, а й у затяжних дискусіях усередині самого руху. "Українці хочуть, — писав М.Грушевський, — щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту (Думи) тої республіки чи міністерства її, вибрані всіма людьми з Російської республіки. Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої звичаї, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться уряду чи Думі цілої республіки. Російська республіка занадто великий край, складається з ріжних великих країв, дуже не однакових, і народів дуже відмінних. Однакового закону не складеш для Сибіру і України. Трудно заразом порядкувати нашими хліборобськими краями і якими-небудь північними коло Білого моря або Тихого океану"[125].

Зважаючи на реальну політичну ситуацію, що склалася на той момент, варто було подумати над тим, які повноваження доцільно делегувати державному центрові, а які залишити місцям. Звичайно передбачити наперед всі можливі варіанти розвитку подій українські лідери не могли, проте головний напрям усе ж було визначено: "Українці через те хочуть, щоб головний парламент республіки і уряд її завідували тільки справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ — як одведення війни чи миру, складання трактатів з іншими державами, завідування військом усієї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги, і інші такі справи. А все інше, щоб порядкували у себе в краю виборні думи чи сейми та виборні міністерства, які вибере собі людність: щоб становили закони для свого краю, накладали податки і розпоряджалися ними і всіма прибутками свого краю, всіма землями і багатствами його, наділяючи скільки треба на потреби республіки"[126].

Слід було подбати про те, щоб надалі виключити всяку можливість розпоряджатися ресурсами, результатами праці людей будь-якого краю без їхньої згоди, домогтися, щоб вони були справжніми господарями власного регіону. На думку М.Грушевського, досягти цього можна було лише за умови будівництва в Росії федеративної демократичної республіки з широкою територіальною автономією національних країв.

"Українці добиваються того, — підкреслював учений, — щоб Україною всією правила виборна рада України, чи сейм, як його називають, та виборні міністри. Щоб вони могли дбати про свій край не питаючися ні в кого ухвали та підтвердження, крім свого народу — питалися волі виборців України, а не уряду республіки. Щоб вони були зв'язані вічним союзом між собою, спільно порядкували найважливіші для сього союзу справи, а всередині, в своїх внутрішніх справах були самостійні, автономні, як се називається. Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію в федеративній Російській республіці, щоб порядкувати вільно у себе свої справи, самостійно правити ними. Сього хочуть українці, щоб забезпечити свободу і добробут всій людності України, а найпаче робочому народові її!"