Читати книгу - "Нарис загальної історії"

царства-політії входять до однієї гри, то логіка цієї гри веде до появи одного переможця. Його можна знати тільки в ретроспективі: хто міг би ставити на остаточну перемогу династії Цинь у русі до Китайської імперії? Кожен із конкурентів може вважати, що має шанси в битві на життя чи на смерть, оскільки йдеться про виживання однієї політії за рахунок усіх інших. Ось чому кожне царство прагне мобілізувати в часі всі свої ресурси на службу війні, і ось чому війна стає найбільшим чинником мобілізації соціальних ресурсів і людської енергії. Урешті-решт, коли царства опиняються в грі, де сходяться від п’яти до семи політій, війна переходить у той стан, в якому вона перебуває в полісах, оскільки олігархічна гра визначається кількістю гравців, а не їхнім характером.

На імперській стадії весь імперіалізований простір охоплюють межі політії, де панує або прагне встановитися імперський уклад. Коли імперія ототожнюється з максимальним культурним ареалом, приборканий ареал може бути величезним і включати незчисленні народи. Імперія прагне й майже спромагається розширитися до таких меж, за якими вже нема чого завойовувати. Поза цими межами фактично немає нічого, або майже нічого, тож контакти з цим простором стають несуттєвими й навіть дріб’язковими. Відтворюється палеолітичне становище стад. Так само, як кожна етнічна група прикривається нічийною територією, так і кожна імперія прагне прикритися ніким не контрольованими зонами. Завдяки цьому війна має тенденцію до зникнення за браком політій, які були б у постійному контакті між собою, та до опускання до рівня охорони кордонів і зіткнень із племінними одиницями. Але імперія вразлива й час від часу розпадається, а це призводить до відродження війни, яка набуває більш запеклого й дикого характеру громадянської війни або війни за незалежність.

Палеолітичний поріг, від якого ця еволюційна лінія могла почати свій шлях, той самий, що й поріг політизації, оскільки феномен війни корелят політичного феномена.

Уможливлення розгортання цієї лінії можна виявити, розглядаючи цілі війни. У цьому питанні можливі два підходи, залежно від того, розглядати війни як конфлікти чи як політії в стані війни. Війни як конфлікти ведуть початок від джерел людської конфліктності. Одним із них може бути агресивність, спільна для виду та для частини живої природи. Деякі війни можна віднести на її рахунок. Вони ймовірніші за конкретних умов. У племінному світі на рівні сегментації, де війна близька за духом до небезпечного спорту, може бути достатньо зміни настрою, щоб розв’язати війну, бо дієвці можуть переконати себе, що її наслідки залишаться контрольованими. Аналогічний оптимізм можна констатувати й для олігополярної системи, але тут він виправданий менше, оскільки ресурси, які можна мобілізувати, набагато перевищують потреби надто різкої сварки. В умовах перманентної й стихійної війни достатньо найменшої дрібниці для її поновлення і цією дрібницею може бути сварка чи просто поганий настрій. Інше джерело конфліктів виникає безпосередньо зі свободи людей і з різниці в поглядах і виборі дій, що на ній ґрунтуються. Завжди можна розійтися в думках щодо формулювання тієї чи тієї проблеми та її вирішення, а незгода завжди може набрати форми силового конфлікту. Це джерело ймовірніше для племінних умов, коли бракує механізмів і органів для мирного врегулювання таких конфліктів. Коли вже оформилися й виокремилися політії, у кожної є свої проблеми та варіанти їхнього розв’язання, щодо яких дієвці можуть розходитися в думках, але оскільки вони живуть в політії, то, в принципі, мають можливості для арбітражу, аби уникати різких порушень нормального життя. Завжди можлива громадянська війна, але уможливлення настільки вибагливі, що й випадки її вибуху трапляються рідко. Культурна відстань між політіями може бути такою, що кожна з них уважатиме інші варварськими чи дикунськими. Така зневага або ж взаємне нерозуміння не можуть бути приводами для війни. Власне, уже від початку війни з різноманітних причин підкреслюється чужість ворога. Вперте підкреслення цього має ідеологічну функцію, яка слугує для того, щоб надавати ворогам слушні причини для боротьби один з одним. Це ідеологічне використання культури, щоб поставити її на службу війні, може торкатися будь-якого аспекту, але спрямовується здебільшого на ті чинники, які найбільше здатні мобілізувати енергію, як-от релігія чи цивілізація як спосіб гуманізації. Воюють між собою не релігії та цивілізації, а політії, представники яких можуть користуватися цими ідеологічними тавруваннями.

Третє джерело найщедріше. Людські конфлікти часто виникають навколо проблем поділу влади, авторитету та багатств. У стосунках між політіями ставкою стає сама сила або безпека проти сили, яка їм загрожує. Це — перша і єдина ставка у війні, а всі решта можуть бути лише нагодами, приводами чи вторинними чинниками. Ця причина народжується тільки між політіями і прямо залежить від руху політи-зації. Авторитет — це слава, здобута воєнною звитягою. Вона передбачає досить численні когорти шанувальників і головно шанувальниць, щоб бути переконливою: до появи племінного ладу та переходу до харчового виробництва ця умова ще не виконувалася. «Агональна» ментальність, тобто побудова образу себе та визначення правильного життя згідно з продемонстрованою зверхністю, підтвердженою в повторюваних змаганнях, ще сприятливіша. Вона має найбільше шансів народитися в умовах, які сприяють повторюваності змагань, там, де бої — це собою двобої за правилами і без наслідків. Плем’я та гроно міст-держав надають найсприятливіші умови, за яких війни повторюються без кінця, двобої є реальними, кожен справді грає на своє життя, але олігополярний заслін не загрожує вічному характерові складових елементів цілого. Ахіллес вбиває Гектора і буде вбитий у свою чергу, але в їхніх намірах наступності світу грецьких міст ніщо не загрожує. Те ж саме можна сказати й про воїнів Габону чи воїнів-вікінгів із відомих саг. Останнім благом, яке треба поділити, є багатство. Воно може стати причиною війни тільки тоді, коли існують запаси, які можна пограбувати, що передбачає зберігання продуктів і головно перехід до виробництва. Археологічні свідчення народження війни йдуть чіткою паралеллю з економічною неолітизацією. Люди можуть самі ставати економічним ресурсом; жінки — як прядильниці й ткалі або як політичні ресурси для руйнування родової системи, чоловіки — як робоча сила або як ритуальні жертви, наприклад, у ацтеків. Перетворення бранців на рабів з метою примушувати їх працювати на полях зовсім не рентабельно. Рабовласницькі суспільства в такому розумінні дуже рідкісні. Вони зустрічаються тільки в грецьких містах і Римі, на плантаціях Аббасидів у Нижній Месопотамії та в Америці. Нормою на стадії королівства та імперії є завоювання земель разом із тими, хто їх обробляє, і включення їх