Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

— Спочатку сюди приходила мама, сиділа і в’язала кілька годин. В’язала для мене і Сікстена. Ми з Сікстеном часто стояли під гідроелектростанцією, біля водоспаду, слухали гучний шум і дивилися на дим, що піднімався вище від фабрики, де виготовляли сірники. Обидва діди і дядько Карл поверталися додому, від них пахло сіркою і фосфором. О сьомій вони марширували, заходячи за ворота, а о шостій годині їх знову випускали на світло, вони йшли з похмурими обличчями і сажею у волоссі. Тільки-но забачивши їх, ми вибігали їм назустріч. Коли я виріс, став робити те саме. З раннього ранку ми заходили в темряву, а тоді, коли сонце вже сідало, нас вивергали на світло.

Лікар Яновські відхиляється на спинку крісла і сплітає руки за головою.

— Думаю нам треба трохи поговорити про те, що відбудеться потім.

— Потім?

— Розкажи про твої плани.

Улофове лице просвітліло.

— Атож, щодня я ходитиму в лікарню Саббатсберґ, спочатку буду мешкати з братом і його дружиною у Веллінґбю. Чи як? Чим іще я займатимусь, я щось забув?

— Звучить непогано, хороший план.

— Вони також уже старі. Не думаю, що їм надовго стане сил. Ну, і в мене є ліки.

— Так, у тебе є ліки.

Улоф нахиляється уперед і говорить тихіше.

— А ще я сподіваюся на Улофа Пальме. Він — моя остання надія.

— Що означає — сподіваюся на Улофа Пальме?

— Не знаю, я просто сподіваюся. Думаю, що Улоф Пальме думає про нас — про тих, хто не такі успішні.

У телефоні голос Їма, доходить сюди телефонними дротами, що тягнуться вздовж автомагістралей Європи, я чую, як він м’якшає, коли Їм розуміє, хто телефонує.

— А-а, це ти? Як у тебе справи?

— Добре. Маріон пішов до школи. А ти як?

— Як завжди… Який у цьому всьому сенс?

Він трохи розповідає про будинок, про апельсинові дерева і про жінку на ім’я Маґда, яка зараз допомагає йому готувати їжу і прибирати, ми говоримо про те, що Іспанія так стрімко змінюється, що тепер щодня люди змушені залишати свої будинки.

— Європа наближається до свого кінця, — з досадою каже Їм. — Ґрандіозна Європа перетворюється на світові задвірки.

Можливо, Їм думає, що це він — Європа.

Він замовкає і тоді я говорю, як є — що телефоную, бо хотіла б прочитати записи його історії хвороби з Бекомберґи. В руці у мене Сабінині намистини, розмовляючи, кидаю їх одну за одною на стіл, тоді збираю, і знову розкидаю по столу.

— Звісно, можеш прочитати мою історію, у мене нема від тебе ніяких таємниць, — відповідає Їм швидко, не роздумуючи.

— Ти сам не хотів би прочитати? — запитую.

— Краще не треба.

— Але мені можна?

— Так, у ній же і твоє життя теж. Ти також там була, і ти завжди знала про мене більше, ніж я сам знав.

За церквою сідає сонце. Холодне біле зимове сонце. Я довго не наважувалася зателефонувати, багато разів піднімала слухавку і клала на місце.

— Але я навіть не знаю, де ці записи, не знаю, як тобі допомогти.

Я розказую, що вся документація з Бекомберґи зберігається в архіві, відразу за околицями Стокгольма, цієї холодної весни я сиділа там і читала записи в історіях хвороб і щорічниках з першого десятиліття лікарні. Сімдесят років вони були недоступні, а тепер записи історій до 1943 року оприлюднені.

— Що там написано, у тих історіях?

— Усе що завгодно. Фото усіх пацієнтів. Наймолодшому всього шість років. Хлопчик, у нього остання стадія сифілісу.

— Бідолашний малий.

— Не було ніяких ліків, нічого не було. Більшість помирали там.

— У мої часи усе було не так. Це була геть інша лікарня. Мені там подобалося. Але я пригадую нічні крики, пам’ятаю старих жінок і чоловіків, які багато років пробули в лікарні, як вони безцільно ходили кругами по подвір’ю.

За деревами ще ледь світить сонце. Звідси вони виглядають такими малими, розміром з сірники. Біля моїх ніг лежить Маріоновий дирижабль з радіокеруванням, по підлозі розкидані батарейки, здається, він розкрутив дирижабль і намагався його полагодити.

— Коли я