Читати книгу - "Про життя"

Він і потулив, а що залишалось робити? Тільки от біда: ще дуже довго не міг викинути Анжели з голови. Хоча це зовсім не заважало йому й далі заводити нові знайомства і продовжувати старі.

…Минуло декілька років. Потроху забулась Анжела, інші тимчасові і навіть «довготривалі» кохані. А в душі і серці надійно оселилась порожнеча. Бо коли коханих багато — значить, нема жодної. Якось так.

Федір придбав собі козу. Точніше не собі, а щоб онукам завжди була склянка свіжого молока влітку. Коза ніби нівроку: біла, рогата, не худа. Та і вим’я нічогеньке, і молоко давала смачне. От тільки бісова тварина вередлива була до неможливості.

Федір їй пшениці в миску — вона морду відверне, і чекає, коли їй під пику піднесуть лишень кукурудзи. І не простої, а відбірної: щоб одно в одне зерно було крупне, сухе і без сміття. Почав Федір на базарі таке зерно купувати, не сидітиме ж годувальниця без смачного. Траву вона теж аби яку не їла, з люцерною, наприклад, і не підходь. Тільки клеверець, і щоб не дикий, на полі скошений, а посіяний. Напросив Федір у сусіда латочку цієї трави: на тобі, козюко, їж. Холодної води коза теж не визнавала, пила тільки теплу. І не приведи Господи вмочити пальця у ї цеберко, щоб визначити температуру води, то тиждень з його пити не буде.

— А хай тобі, всяка всячино, чортяча твоя борода! — лаявся Федір, — що за скотиняку придбав на свою голову!

— Так продай, — радив йому сусід Дмитро, — нащо тобі ця морока?

— Так щоб я кому таку халепу підсунув! — жахався Федір, — ще люди проклянуть.

Але то він так. Насправді Федір, який рік тому поховав дружину, почав себе дуже самотнім. Коза, ясне діло, не компанія, але хоч було йому про кого турбуватися. Та лаяти від цього він козу менше не став. Ще й прізвисько їй за вредність придумав — Сепаратистка. Хоча по «паспорту» коза звалась Білкою.

Так от, прізвисько козі теж не сподобалось — зрозуміло чому. Вона, чуючи це немилозвучне слово, протестуюче мекала і все норовила буцнути Федора по п’ятій точці. І таки буцала, ще й дуже відчутно.

— Я б її давно зарізав, — казав сусід Дмитро.

Але Федір терпів.

— Все одно Сепаратистка, — кричав він, дивлячись на чергові козячі вереді, коза протестуюче мекала, і взагалі переставала їсти — Сепаратистка, Сепаратистка! — не вгавав Федір.

Коза демонстративно відверталась і чимчикувала геть. Благо у Федора в дворі розгулятись було де.

Одного разу, після чергової порції вередів і відповідного обзивання, Білка пропала. Федір обшукав увесь двір, оббігав сусідів. Нема кози.

— От горе, — ледь не плакав він, — де ж моя Білочка?

— Ме-е-е-е, — протяжно роздалось десь зверху.

Федір підняв голову. На чималій горі дров, які він заготовив на зиму, стояла коза. На рогах в неї майоріла хустина: зверху сині квіти, знизу жовті соняшники.

— От тобі й сепаратистка! — вирячив очі Федір і з тих пір називав козу тільки законним ім’ям.

Баба Любка вирішила піти в церкву сповідатися. А що робила це вже дуже давно, то якось і призабулося що до чого.

— Попостуєш три дні,- навчала її подруга баба Наталка, яка до церви ходила частенько, — згадаєш, свої гріхи. Можеш навіть на папірці записати. Сходиш до вечірньої, батюшка тебе і сповідає.

— Як — сповідає? — перепитала баба Любка, — що я йому розповідати повинна?

— Та ж гріхи свої, от нетямуща, — розсердилась баба Наталка.

— Оті що на папірці записані будуть? — уточнила баба Любка.

— Еге ж.

Увесь тиждень баба Любка думала над тим, чим же в житті согрішила. Наче, Господь вберіг, нікого не вбила, чужого зроду не брала, за мір’ю-батьком до самої їх смерті доглядала. Свята та й годі!

Так і сказала бабі Наталці. Та покрутила скоцюбленим пальцем біля скроні:

— Всі грішні від народження. Думай.

Думала баба Любка думала, та так нічого й не придумала. Вирішила спитати у невістки. Відомо, у невістки на свекруху завжди «компромат» найдеться.

— Ірко, — погукала, — тули сюди.

Невістка прибігла. Вона намагалася не затримуватися, коли її гукала свекруха, аби уникнути зайвих чвар. Свекруха завжди відрізнялась непростим характером, а з роками ставала все примхливішою.

— Ірко, — грізно звела брови баба Любка, — а ну давай перераховуй мої гріхи.

— Що? — не зрозуміла невістка.

— Ото дурепа, гріхи мої, кажу, давай перераховуй. Зуб же на мане маєш, хіба ні?

Ірина задумалась. Що його таке сказати, щоб наче й гріх, і щоб стара не образилась, бо не відчепиться.

— Ага, мовчиш! — завелася баба Любка, — думає вона! А чи не я дозволила своєму сину тебе, голу-босу, від батьків-алкоголіків забрати? В порядну сім’ю ввела! Де хата є, достаток. Ти ж крім валянців зроду нічого не носила, а тут на тобі, Ірочко, дублянку, чоботи дорогезні. Та де б ти була, аби я сину не дозволила одружитись? А він до мене завжди дослухався…

Баба Любка продовжувала репетувати. Ірина думала про її гріхи…

Біля пошти було людно і гамірно, втім, як завжди. Хтось оплачував «комуналку», хтось забирав посилку чи надсилав листи. А хтось просто прийшов почесати язики зі знайомими. Як водиться, більшість компанії складали жінки.

Раптом одна з них, невисока, ще не стара і міцна, вхопила за руку сусідку:

— Дивись, дивись, ось вона, заброда, відьма проклятуща. Приїхала сюди, в сім'ю влізла, чоловіка від жінки, батька від дітей відірвати хоче.