Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

цапиними борідками відводили від шамана недоброзичливі погляди. «То клопоти Мадія. А мене цікавить лише скарб. Де він?», — гарячково думав. Проте скарбу ні коло Скіла, ні дальше він не бачив. Зате побачив Еліссу з братом. Обоє стояли біля Хорошуна і тупили очі в босі ноги зі слідами бруду і крові. Брудні сукенки на близнятах світилися дірками.

Мишко кинувся до друзів. Став поміж них і розтягнув вуста, зображуючи радість від зустрічі. Елісса смикнула подол сукенки і відвернулася. Лулі вдавав, що його не бачить.

Мишко почував себе некомфортно. Немовбито чимось перед фінікійцями завинив. «Невже вони знають, що я з Мадієм лежав на тапчані, поки скіфи їх возили містом, примушували нишпорити у колючих кущах. Хто їм про це розказав?».

На цьому місці докори сумління Мишка обірвалися. Скіл сумовитим голосом сказав:

— Браття, я велів сурмачеві всіх скликати, щоб попередити: Фортуна від нас чомусь відвернулася. Скарбу не знайшли. Якщо його не знайдемо, то понесемо тяжку покуту. Закон Степу гласить: «Хто запродався ворогові, не має пам’яті в серці, не береже реліквій, той повинен піти з отчого краю, бо його не гідний». Царство царя Скопасіса піде світ за очі. А разом із ним і ми — царська сотня блискавичного реагування. Бо ми не виправдали сподівань, не знайшла реліквію, не повернула її.

Натовп розтривожився.

— Чому так сумно Скіле, — пробасив здоровенний вояка з ногами-колесами.

«О, Неандерталець!» — про себе вигукнув Мишко.

Він узнав у цьому мускулистому русявому воякові свого кривдника. Той басом зауважив:

— На майдані, Скіле, не всі. Нема розвідників, якими командує Мук. Хлопці ось-ось принесуть нам радісну новину. Треба їх почекати.

— Правильно зауважив Гмиря, — лунали звідусіль голоси. — Мук з хлопцями відсутній.

Скіл окинув натовп швидким зором. Сказав убік:

— Дивно, що не прибули. Вони же чули звуки горну.

Лулі, який частіше ніж завше підшморгував і смикався, чомусь обхопив руками живіт. Хлопчик жалісливо стогнав і страхітливо заводив очі під лоба. Торсав за руку Хорошуна і щось благально белькотів. Вояк сердито махнув на Лулю рукою. Мовляв: дай мені спокій, роби, що хочеш.

Хорошун чемно звернувся до Скіла:

— Люб’язний начальнику, чи ми на правильному шляху? Хто сказав, що скарб у Каркіді? Нагадаю, що це місто належить грекам. А греки дружать зі скіфами. На мою думку, треба шукати скарб в іншому місці.

Головного десятника підтримало кілька вояків, що стояли за ним. Їхні вигуки звучали переконливо:

— З еллінами наші племена дружать здавна.

— Дружать і окремі роди, і коліна.

Скіл грубо перервав:

— Я маю доказ, що підтверджує: грабіжники пов’язані з Каркідою.

Вояки притихли. Наразі слухали Хорошуна, який їх упівголоса повчав.

Тим часом Лулі протискувався поміж вояками, що стояли щільно, як очерет у болоті. Мишко зі співчуттям дивився услід товаришеві.

— Який, Скіле, доказ? Розкажи про нього чи покажи його, — домагалися друзі Хорошуна.

Скіл пальцем підкликав до себе Мишка. Хлопчик спритно підбіг і став поряд із ватажком. Той розвернув його обличчям до своїх.

— Хтось із вас повинен знати Мишу. Ще до війни він на могилі мого дядька Іосафа знайшов монету. Хлопчик зробив із монети амулет і постійно його носить. Я уважно розглянув монету. Її виготовили в Каркіді. Крім грабіжника, ніхто не міг цю монету занести на могилу і там її загубити. Відомо, що сколоти, коли торгують з еллінами, обмінюються зерном, м’ясом, хутром, золотими пластинками чи золотим піском, але не мідними монетами. Вони нам не потрібні.

Мишко випнув груди. Хай усі бачать монету, виготовлену в Каркіді. А заодно і його, героя.

Помста шамана

Погляди всіх присутніх на майдані схрестилися у хлопчика на грудях. Мишко здригнувся. Серед інших перехопив недоброзичливі погляди. Накульгуючи, з гурту вийшов вояк, борода якого скидалася на розкішний хвіст Берка.

— Скіле, чи можна вірити хлопчакові? Діти спритні на вигадки.

Сотник нервово пересмикнув плечима.

— Раднику, ти забув, що шаман перший указав на перлове місто?

До Скіла метнулися двоє вояків із цапиними борідками. Мишко примітив їх раніше. Від нього тоді не приховалося, що вони обдаровували Мадія недобрими поглядами. Тепер, відвертаючись від шамана, обидва емоційно і по черзі свідчили:

— Ми знаємо, Скіле, Мадія добре. Разом із ним пасли овець і кіз…

— Мадій був пастухом і таким залишився…

— Завертати тварин лінувався…

— А як обідати — то найближче до казана сідав…

— А ще спати любив. Не добудишся його, бувало, по обіді…

— Розжирів на дармових харчах, ледве ногами соває…

— Ні на кого не зважає. Преться наперед, гостре черево виставивши…

— Ми тут із хлопцями розмовляли і дійшли: то він сам, Скіле, придумав. Брехав, що пограбований скарб зберігається в Каркіді. Бреше, що богиня вказала своїм божественним перстом на місто…

— Мадій вигадав. Сам усе вигадав, — підтримали пастухів декілька вояків із оточення Хорошуна.

— Видумувати він мастак, коли баранячу ногу влупить, — гукнув хтось позаду.

— Тоді стогне і тремтить, або регоче як дурний, — ще хтось докинув.

Майданом прокотився глузливий сміх. Опасисте обличчя Мадія вкрилося червоними плямами.

Мишко щиро співчував Мадію, що стояв ні в тих, ні в сих. Щоб вгамувати неспокій, шаман тремтячими пальцями підніс до рота кошлату флягу. Зробив кілька глибоких ковтків. Розширені зіниці шамана застигли і не рухалися.

Невдоволення вояків із царської сотні наростало. На майдані, стиснутому деревами і будинками, стояв важкий гул. Пересилюючи всіх, заволав колишній перший пастух:

— Скіле, ми не віримо Мадію.

— Хай шамана для нас виділить верховний царський шаман, — кричав натужно другий колишній пастух.

— Той шаман буде справжній. А Мадій хай кіз пасе, — надривався перший.

— Там його місце. Ги, ги. А не біля тебе,