Читати книгу - "Ще літо, але вже все зрозуміло"

не рушив униз без нього. Вже за кілька хвилин я відчув, як затерпає губа, — внизу брат таки наздогнав. Коли прийшов додому, то батьки теж помітили набряк і сварили брата. Хоч нікому цього не хотілося. Бо мені не хотілося виглядати в очах рідних скривдженим. Батькам було неприємно, що їхню дитину ображають. Братові було неприємно почуватися винним.

Нині брат часом згадує той епізод і ті великі сніги. Та велика різниця у віці між нами (п’ять років), виглядає вже не такою великою. Міг би й здачі дати, але й потреби нема, бо стрічаємося не на ковзанці і наввипередки не їздимо. З роками все більше стаємо ровесниками і все меншим стає сніг.

{ рішуче з іншого світу }

Ясно, що ці великі березневі сніги випали не через мене й не для мене. Але мені вони багато чого пояснили і навіть навели приклади. Це як хтось молодий і задерикуватий починає випендрюватись, а старший та мудріший легко ставить його на місце. То от недавно я писав, що сніги маліють і те-се. А сніги взяли і завалили всю весну. Принаймні її першу третину. Бо нема що мудрувати і гнати лірику, мовляв, часи вже не ті, навіть снігу менше випадає.

Крім того, цей снігопад мене ще добряче провчив. Я собі в п’ятницю зранку прокинувся, зібрав потрібні речі в рюкзак, щоб після роботи — одразу на автостанцію і в Брустури. Але що сталося — прийшов на автостанцію, а квитків на потрібний автобус нема. А пізнішим буде пізно, бо в Коломию треба приїхати вчасно — з Коломиї лиш один. Водій каже: йди на зупинку на Залізничній, підберу. Пішов, а там таких, як я, ще з півтора десятка. Під’їхав автобус, завантажилися, як шпроти, а транспорт з місця ані руш. Колеса гуляють у сніговій каші. Водій сердиться. Нарешті чоловіки повиходили. Штовхаємо вперед-назад, а сніг мете в лице. З того всього, коли виштовхали автобус на рівну дорогу, я глянув на годинник і їхати вже було пізно. Мовляв, от і змаліли тобі сніги.

Розвернувся і подався на квартиру. Щастя, що люблю ходити, бо скористатися міським транспортом було би великою помилкою. Вже як прийшов назад, то бачив у фейсбуці світлину, де пасажири штовхали тролейбус. Такий собі день фізкультури. І от крокую містом, а люди всюди метушаться, ковзають, падають, відкидають сніг, віддзьобують зі сходів, обтрушуються, панікують. Пішоходи — ще півбіди. Значно складніше водіям. Вони нервуються, сигналять, колеса буксують і взагалі ситуація схожа на безвихідь. Найбільше було шкода водіїв мікроавтобуса і легковика, які легенько стукнулися на одному з перехресть. І ніби ніяких вм’ятин, хіба дрібні подряпини. Але стоять їхні авта посеред перехрестя, блимають аварійки, водії ходять довкола і нервово курять. А сніг не спиняється. А їм ще кудись треба приїхати. А ДАІ теж не видно — мабуть, у корках.

І тоді мені подумалося, що міські жителі таки мало пристосовані до екстриму. Бо хоч додому поїхати не вдалося, але прогулянка містом справляла захопливе враження. Натомість лиця довколишніх були трагічно-засніженими. Заглянув у соціальні мережі — а там мало не плачі похоронні за підсніжниками і березовим соком. Стільки нарікань на природу вже давно не доводилося чути. Щось схоже було, коли град побив картоплю, яка щойно зацвіла. Але то була справді втрата, бо як добре не поцвіте, то й не вродить. А тут такі нарікання на таку чудову раптову снігову феєрію…

Колись філософ Сьоран, прогулюючись Парижем, почув у випадковій розмові перестрашене побажання: аби лиш не було снігу. Тоді мислитель вирішив, що він рішуче з іншого світу. «Я мав царське дитинство», — писав він згодом, пригадуючи своє засніжене трансільванське село з того боку Карпат (він був родом з Румунії). Бачачи всю франківську метушню, розумію, що в Брустурах такого ніколи би не було. Навпаки, стало би ще спокійніше, ніж завжди. Тишу порушував хіба би тріск ватри в печі. І ще, може, воркотання кота під піччю.

{ малий небесний Франциск }

Птахи озерні, де ви? Ми маємо для вас багато хліба. Хочемо нагодувати. Будете ситі й виконаєте Святе Писання, не працюючи в полі.

Але зараз так є, що не можете до нас підпливти. Озеро вкрите льодом. Ще кілька днів тому замість вас по льоду ходили рибалки. Без жодного остраху, що можуть провалитися, бо з досвідом. Можливо, й провалювання.

Тепер лід мусив потоншати, бо вже досить тепло, нехай всього лиш кінець лютого. Зима ще собі щось скаже до свого кінця, але то буде потім. А рибалки зараз уже на берегах. А ви, птахи небесні, посеред озера біля великої каменюки. От же ж як — напевно, від неї йде тепло, що довкола крига розтопилась і маєте оазу.

Ми до вас не підемо, не ризикнемо. Надто багато тріщин. Але он пляшка від шампанського, а через кілька метрів — від пива. Не потонули, а лишилися, як напис «Тут була людина».

Думаю, що якби ненароком впустив книжку з рук, то вона б теж не провалилася. Навіть міг би ступити на лід і, отримавши досвід провалювання до коліна, дістати її сухою. Хіба якісь часточки льоду лишилися б на обкладинці.

А книжка пише: «Я усміхнувся собі / і світові — / і усміхнувся двічі». Це Назар Гончар, який помер в озері. Я ще досі не читав його віршів. А тепер гарно й теж усміхаюся. Малий Данилко тихо спить у візочку. Ми нині разом мали погодувати птахів у водоймі, але про це я мав йому розповісти через кілька років.

Перед тим набрали із джерела кілька пляшок води й рушили додому, бо насправді похід по воду був основною метою. Данилко мені помагає. У нього у візочку є велика сумка, в яку можна класти пляшки з водою й хліб для птахів. А це озеро — я давно хотів