Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Готель “Президент” у центрі міста, на проспекті імені 9 Липня (День незалежності Аргентіни). Будинки звичайні, стандартизовані, а от проспект рідкісний. Нібито єдиний такий у світі. Понад сто метрів завширшки! Коли його прокладали, знесли два квартали будинків. Прямий, просторий, він перетинає все місто. Двосторонню проїжджу частину розділяють дерева, клумби, газони, доріжки для пішоходів. Під проспектом — підземні стоянки, гаражі, інші комунальні служби. Жителі міста пишаються цією магістраллю, запрошують прогулятися нею. Надто ввечері, коли вулиця сяє вогнями реклам, вітрин, вікон, коли зменшується потік машин.
У місті 48 театрів, 130 кінотеатрів, Центр культурного життя столиці — театр “Колон” (“Колумб”), який пам’ятає Шаляпіна, Майю Плісецьку, Чабукіані, ставив “Міщан”, “Холстоміра”, “Хованщину”, приймав на своїй гостинній сцені грузинський дитячий ансамбль “Гяурі”. Велична споруда. В Буенос-Айресі взагалі багато красивих споруд, парків, пам’ятників. Місто вдало сплановане, зелене, чисте, з добре організованим транспортом, обслуговуванням. Сотні крамниць і крамничок, ресторанів, кафе, барів готові обслужити, вдовольнити твоє бажання. Товарів багато, їх уміло рекламують, — купуй, будь ласка, на вибір. Аби гроші.
Аби гроші. Проблема заробітку — головна, першочергова для аргентінців. Маєш роботу — живеш, а ні… Ось живий приклад. Невеличка фабрика, власне, її можна було б назвати майстернею, яка належала Домінго Вердхелету, одному з емігрантів, вихідцеві з Буковини, випускала електромоторчики для холодильників, збанкрутувала. Фірма, на яку фабрика працювала, уклала контракт з японською фірмою і почала одержувати від неї все обладнання для холодильників. Понад двісті робітників, котрі працювали на невеличкому підприємстві, опинилися без роботи.
— Будемо викручуватися, — казав мені господар, — не вперше.
“Викручуватися” — тобто спішно шукати іншого замовника, щоб без особливого переобладнання (бо це дорого, надто дорого) налагодити роботу. А спробуй налагодь, коли в країні повно безробітних (в Буенос-Айресі, наприклад, не мають роботи. понад 400 тисяч будівельників), коли потужності заводів і фабрик влкористовуються лише на сорок процентів. Нелегко “викручуватись” Домінго Вер’дхелету.
Ми познайомилися в Буенос-Айресі, в Товаристві культурних зв’язків з СРСР. Домінго зрадів “землякові” й після вечора запросив мене до їхнього робітничого клубу.
— У нас сьогодні виступатиме художня самодіяльність, — сказав, певне, щоб більше мене зацікавити.
Довго їхали його бувалим у бувальцях автомобілем, кружляли бічними вулицями, аж поки, десь за годину, опинилися майже на околиці величезного міста, в тихому завулку, серед одно-двоповерхових будинків. Невеликий дворик, складського типу приміщення, повно людей. Старші, молодь, діти. Старші за столами, за чашкою кави чи склянкою чаю, пепсі, віскі… (Було саме різдво). На сцені молодь завзято витанцьовувала “Козачка”. Гули дерев’яні підмостки, клубами здіймалася пилюка, голосно грав програвач. Хто дивився, захоплювався, хто розмовляв — просто, вільно, по-сімейному. Домінго відрекомендував гостя з України, це зацікавило, хтось попросив розказати “як там, на рідній землі”.
їм дуже хотілося, показати своє мистецтво. Я вже чув про тутешній хор, познайомився з його керівником, Григорієм Гаврилюком, волинянином з Ровенщини, неодноразовим гостем товариства “Україна”, що в Києві. За його непримітним знаком співаки-вони, виявляється, сиділи тут, за столами, згуртувалися, стали так, як би стояли в хорі, на сцені…
Мабуть, жоден концерт не викликав у мене такого хвилювання, як цей. То було наче диво: Аргентіна, Буенос-Айрес… Далека чужа сторона і рідні, близькі люди. Могутнє дихання Ла-Плати, що ось сягне океану, і — пісня, вкраїнська пісня на березі Атлантики, під Південним Хрестом… І співали її українці, білоруси, латиші, яких об’єднала доля. І співав її іспанець Хуан, який не розуміє по-вкраїнськи ні слова, а пісню от зрозумів, збагнув, осягнув. Є одна пісня, пісня світу, як назвав її Пабло Неруда, пісня трударів. Вона складається різномовно, але звучить однаково.
— Передайте в Радянському Союзі, що ми теж за мир. Були й зостаємося з вами.
Скільки сліз, розпачу й надій за цими словами! Уже, гадалося, кінець, Західна Україна стала радянською, можна додому, до отчого краю. А воно — війна, Україна в огні, Росія в огні, Білорусія і Прибалтика… На допомогу, брати! Грішми, одягом, добрим словом. Чим хто може, як може. Рідні ж там, свої.
— Ая, то була справді патріотична акція, — каже Домінго. Він трохи забувся буковинської своєї говірки і тепер намагається згадати чи то слово, чи якийсь вигук. — Якби нас, — він має на увазі українські товариства, — не заборонили, можна було б зробити більше.
— І моє ремесло стало в пригоді, — розповідає його товариш Євген Бойко, кравець. — Шив що міг. Який крам потрапляв до рук, з того й шив. Сорочки, штани, піджаки. Всіх розмірів. Комусь знадобилося, хтось зносив.
Я багато чув про цих людей на дорогій для мене Волині, Поліссі, в Галичині, на Буковині! Про їхню недолю, поневіряння за океаном… І ось вони і їхні діти, онуки — поруч. Низький уклін вам, чесні трударі! Це ваші руки роками розчищали тут ліси, орали перелоги, сіяли жито, пшеницю. Пшеницю, що нею славиться нині, пишається Аргентіна. Честь вам і хвала! Що не забули рідного слова, рідної пісні, материнського візерунку на рушникові, звичаїв народних. Не забули землі батьків своїх… І що в чорні дні воєнного лихоліття подали їй руку допомоги. І за Шевченка та Пушкіна, за Лесю Українку та Франка, чиї імена живуть у ваших добрих серцях. Спасибі!
Тихо стало. Діти сиділи на колінах у батьків… Що думалося літнім людям тої хвилини?! Тим, котрі ще пам’ятають страшну дорогу за океан (“…заки море перелечу, крилоньки зітру…”), і тим, хто тільки чув про країну Дніпра, Бугу й Дністра, але ніколи не бачив, не чув її солов’їного співу, зозулиного кування, не бачив її росяних ранків… Що їм думалось?..
Потім їздили нічним Буенос-Айресом, дивилися на вогні широчезної тут, у гирлі, Ла-Плати, милувалися Південним Хрестом, що мерехтів над нами й нагадував про далекі краї, земні й неземні, і про людей, цих дивних істот, що не змогли запримітити в ньому чогось іншого, а тільки хрест, знамення початку й кіндя нетривалого свого на цьому світі буття.
Аргентіна. Яка милозвучність голосів! Яка просторінь! Запахущі евкаліптові гаї, неозора пампа, де круглий рік вигулює на природних випасах худоба, річки й озерця… І прибій океанської хвилі, і дужий порив солонуватого вітру при березі..І знамените танго…
— На наше зібрання можуть ввірватися, розігнати, когось арештувати, — розповідають активісти Товариства дружби.
— А скільки разів нашу невеличку друкарню, громили! — зітхає Домінго…
Зате тут можна вільно купити спогади вцілілих від справедливої кари есесівців (їх чимало на цій землі), біографію і зображення фюрера, навіть залізні хрести, каски,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83», після закриття браузера.