Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

Вона не знала, що і Ваніна на об’єкт, де вони познайомилися, призначили зі столиці за кілька місяців до їхнього приїзду для проведення певної спецоперації і вже збираються відкликати назад.

— Неллі Азатівно, — почав полковник. — Я би сам не насмілився, але мені доручили передати вам, що вас дуже поважають у нашій країні.

«Ага, так сильно поважають, що мало не вбили і не зарили в лісі, як собаку», — подумала вона, але вголос сказала інше:

— І хто ж вас уповноважив?

— Найвище керівництво держави, — цілком серйозно відповів полковник. В даній ситуації це словосполучення могло означати лише одну людину: Михайла Петровича Лижина. Неллі його добре знала: він більш ліберальний, ніж Погодін, але теж дядько вкрай серйозний, жартувати не буде, і навряд чи хтось наважився би на такі розмови без його благословення.

— І це все, що вам доручили мені сказати? — подивилася у вічі перемовнику колишня чемпіонка.

— Що уряд завжди високо цінував вашу діяльність та вашу підтримку і сподівається на неї й надалі.

І що керівництво країни, своєю чергою, гарантує вам високу оцінку вашої роботи в парламенті, а також підтримку й покровительство, а якщо, не дай Бог, знадобиться — то і персональний захист.

Неллі мовчала, й полковник додав:

— Тобто, якщо ваша позиція залишиться такою ж патріотичною, то у вашому житті всі зміни будуть виключно на краще. Он, скажімо, голова олімпійського комітету скоро на пенсію піде. І треба буде знайти заміну, а ви — зірка нашого спорту, видатний громадський діяч...

— Я зрозуміла, — сухо відповіла вона. Он воно що. Її зараз купували. І пропонували більше, ніж вона мала. Не просто так, за минулу славу. Вони зараз відкрили полювання на нього. І їм треба, щоби вона його — живий він ще, чи вже ні — зреклася. Так, а він їй — хто? Вони що — розписані чи під вінцем стояли? Вони навіть живуть нарізно й на люди разом не з’являються. Вона що — в церкві пообіцяла йому бути разом в горі й у радості? Це була своєрідна угода: я тобі гарантую доступ до свого тіла й вірність, а ти мені — певні блага... Про кулі, кілерів, утечі, погоні — мови не велося. Так що, дорогенький... Я своїх зобов’язань дотрималася. Але тепер...

Неллі подивилася полковникові просто у вічі й повторила уже дуже твердо:

— Я все зрозуміла. Все-все. Так і передайте тому, хто вас уповноважив.

Ранцев кивнув головою: мовляв, засвоїв. Звівся й відійшов на те місце, де сидів раніше.

Генерали продовжували поминати президента. Мали право: він за конституцією — головнокомандувач. Раптом один з них, із зіркою героя на грудях, звернув увагу на жінку:

— Неллі Азатівно!

«Почалося, — з ненавистю подумала вона. — Уже напилися, козли!», — але вголос сказало чемно:

— Я вас слухаю, генерале!

— Неллі Азатівно! Дозвольте запросити вас до нашого товариства пом’янути президента Погодіна добрим словом і чаркою коньяку.

— Пом’янути Романа Романовича — святе діло, — відповіла колишня чемпіонка, звелася й пішла до них між рядами крісел.

Щоб дістатися від Білоскельська до Малинського, треба їхати до Нижнеярська по трасі «Мати-ріка», а потім повернути праворуч та прямувати по шосе, що йде крізь тайгу, ще з годину.

Водій навіть зрадів, почувши від батюшок, куди їм треба, бо був родом саме з того селища. Давно збирався провідати батьків, а тут така оказія. А коли йому озвучили суму, то й поготів звеселився. Завіз попів, куди ті сказали, та й гайнув до отчого порогу. Мати кинулася на стіл збирати, батько з льоху пляшечку приніс — вигнав тихцем з пшениці та настояв на ягодах китайського лимонника. Посиділи добряче, назад тільки назавтра зібрався, бо напідпитку хто ж за кермо сідає?

Спецпризначенці, котрих направили на захоплення двох особливо небезпечних злочинців, прововтузилися хвилин двадцять із броньованими дверима квартири, з якої надійшов сигнал, зуміли їх відчинити і нарешті звільнили хазяйку з ванної кімнати. Утім, після злодіїв вже й місце захололо. Бабусі перед під’їздом клялися й божилися, що ніхто не виходив: так, туди двоє рибалок проходили, а назад їх не було. Ще за півгодини на горищі знайшли покинуті вудки, гумові чоботи та два брезентових плащі. Тоді опитали завсідниць лавок біля всіх парадних, і коло п’ятого, крайнього, пильні тітки розповіли, що бачили двох слуг Божих, котрі виходили з будинку, але ніхто не пригадував, як вони зайшли.

Поки все це з’ясовували, торговки біля зупинки порозпродували свій крам і розійшлися, так що по гарячих слідах подальших подій з’ясувати не вдалося.

У Малинському Кондрашов був не вперше, він упевнено крокував у бік аероклубу.