Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Торки проживали переважно на півдні Київського князівства, в басейні річки Рось. Їхнім столичним містом був Торчеськ, що теж неодноразово згадується в літописних джерелах. Як правило, це місто ототожнюють із городищем між селами Шарки і Ольшаниця Рокитнянського району Київської області на лівому березі річки Горохувата, що є лівою притокою Росі139. Правда, ймовірними місцями локалізації Торчеська могли бути також сучасне місто Кагарлик або село Торчиця Ставищанського району Київської області. Всі вони знаходяться в районі Поросся, де жили представники цього етносу.

Одна з останніх згадок про торків припадає на 1193 р., де говориться, що їх погромили половці140. Яка була їхня подальша доля, можемо лише здогадуватися. Більшість із них «зникла», злившись зі слов’янським населенням.

Полишили торки після себе чимало топонімів – Торець, Торки, Торків, Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок тощо. При цьому локалізація вказаних населених пунктів дуже широка. Ці топоніми зустрічаються не лише на півдні Київщини, а й на Поділлі, Волині і навіть на Донбасі. Це дає підстави припустити, що торки кочували в різних регіонах сучасної України, засновуючи тут свої поселення.

Панорама селища Торчин

Ще одним чорноклобуцьким племенем вважаються берендеї141. Перша згадка про них у руських літописах припадає на 1097 р. (насправді – на 1098 р.), коли вони разом із торками й печенігами пішли на службу до осліпленого теребовлянського князя Василька Ростиславича (бл. 1066—1124/1125)142.

Не без того, що в берендеїв, як і в інших представників чорноклобуцьких племен, виникали конфлікти з руськими князями. Під 1121 р. у Київському літописі зазначено, що Володимир Мономах прогнав берендеїв із Русі, а торки й печеніги самі втекли143. Про причину й суть цього конфлікту нічого певного сказати не можемо. Однак далі в літописах повідомляється, що берендеї служили руським князям. Правда, бувало, вони зраджували їх. Під 1159 р. у Київському літописі ведеться мова про те, що берендеї зрадили князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Літописець навіть називає імена берендеївських вождів, котрі стали зрадниками. Це – Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій144.

Ця літописна інформація дає авторам підстави вважати, що берендеї були підступними, легко змінювали своїх повелителів, керуючись виключно меркантильними інтересами145. Але берендеї не були тут винятком. У той час у політичному житті багато хто так чинив, у тому числі й руські князі.

Загалом же ця частина чорних клобуків служила руським князям, воюючи проти їхніх ворогів. У 1185 р. князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич організували похід проти половців, який виявився успішним. Участь у цьому поході взяли й берендеї146. Це, власне, остання згадка про них у руських літописах.

Щодо подальшої долі берендеїв, то тут вступаємо в сферу здогадів. Доволі поширеною є версія, що вони переселилися в північно-східні землі, на терени Володимиро-Суздальського князівства. Справді, частина берендеїв могла податися туди. У цьому регіоні зустрічаються берендеївські топоніми. Міфічний цар Берендей є персонажем «Казки про царя Берендея, його сина Івана-царевича…» Василя Жуковського та казки «Снігуронька» Олександра Островського. І хоча це літературні твори, але написані вони на основі фольклорного матеріалу. Принаймні образ царя Берендея мав певне поширення у російському фольклорі.

Ще одним чорноклобуцьким етносом були ковуї147. У руських літописних джерелах вони фігурують нечасто. Ковуї брали участь у князівських усобицях, служачи переважно волинським Мономаховичам. Були вони й учасниками невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.148. Ковуїв пов’язують із Чернігівщиною. Вважається, що вони були розселені в межиріччі Десни та її притоки Остера, де знаходилися солонцюваті ґрунти, більш придатні для скотарства, ніж для землеробства. Саме тут було розташоване городище Ковчин – центр ковуїв. Зараз це село з такою ж назвою. Розміщене воно в Куликівському районі Чернігівської області.

Як бачимо, тюркські етноси (чорні клобуки) були частиною політичного організму Давньої Русі. Вони захищали південні кордони держави, брали участь у походах руських князів, зокрема на половців. Також чорні клобуки ставали й учасниками князівських усобиць.

Чорні клобуки залишили після себе в Україні низку топонімів. Схоже, значна їхня частина слов’янізувалася і влилася до складу українського етносу.

У російській літературі ще в ХІХ ст. міцно утвердився концепт «монголо-татарського іга». Пізніше він перейшов у інші літератури, у т. ч. й українську. За радянських часів цей концепт сприймався ледь як не аксіома. Продовжує він своє життя й понині.

Якщо його брати в загальних рисах, то він виглядає таким чином. У 1237— 1240 рр. монголо-татари здійснили завоювання Русі. Апогеєм цього стало взяття ними Києва в 1240 р.

При цьому, як правило, не звертається увага, що далеко не всі землі Русі були завойовані. Під владою ординців опинилися північно-східні