Читати книгу - "Гуляйгора"

— Не дрейф, синок! Житимеш у Станіслава Миколайовича, як у бога за пазухою. Він тебе в обиду не дасть.

— У якого Станіслава Миколайовича?

— Таж у Клопотовського. — І, трохи знизивши голос, похвалився: — Ми з ним — во! Нерозлийвода! Ну, голова моя спокійна. Хороша людина комендант, розумна, дарма ш, о… То не твоє діло, Павле, звідки я його знаю. Не скажу. Та й не треба тобі.— Думки в батька ніби трохи плуталися. — Ні, брат, ти людині в душу дивися, а не на мундир чи на рясу. А то ми… — Озирнувшись на хлопців, які один за одним уходили в кімнату, батько замовк. Пригладив свій боксерський чуб, став застібати сорочку, бо досі сидів розхристаний. — Чуєте, парубки? Я Павлові указаній даю, але й вас торкається. Клопотовський добра всім хоче, а сам щастя не має. Жаліти таку людину треба, шанувати. — Він немовби щось знав, ш; ось морочило йому голову, та була, видно, й осторога, і вона брала верх, не дозволяла Івану Чепелю бути з чужими хлопцями і з рідним сином одвертим до кінця. — Як тебе, кажеш, звати? — звернувся до хлопця з татуїровкою, балакучого будівельника, з котрим розмовляв уранці.

— Ну, Костиря Федір…

— Ти ніби за артільного старосту тут? Так мені здалося. Гляди, пильнуй порядку, Федоре! Я і тобі, і вам усім батько, і це мій приказ.

— Тату… ви усі поїзди пропустите, — нагадав Павло обережно. — Як на п'ять сорок, то вже пора.

— Трамвай довезе. А слово моє останнє до вас усіх. Один за всіх і всі за одного. Як у солдатському строю.

Павло витрусив домашній мішок, загорнув у газету. Хлопці один за одним підходили до Івана Михайловича, тисли йому руку.

— Приїжджайте ще. Ждемо в гості…

— І ми з Павлом нагрянемо у вашу Гуляйгору.

Павло довів батька до трамвайної зупинки. Підсадив у вагон, ще почув, як той ні з сього ні з того голосно засміявся.

Перша ніч у гуртожитку була довгою, неспокійною. То не давав заснути Федір Костиря, розповідав сусідові Сергію Макусі, як його надумали оженити. У нареченої все вже готове було, кабанчика закололи, а він, Федір, в останній день узяв та й утік… Сергій допитувався, чи красива була, скільки їй років. Відповіді дивували Павла. Коли так хвалить Федір дівчину-землячку, то чого ж тікати?

Павло Чепель натягнув ковдру на голову. Та світло ліхтаря на стовпі просочувалося і крізь неї. Час від гуркотіли автомашини, продзенькували трамваї. З іншого боку, з дівочої половини, долинали сплески сміху, м'які вібруючі звуки гітари. Але й тоді, як усе втихомирилося, Павло ще довго не стуляв очей. Непрохані думки ніби заповзялися не дати спокою. Знов постала в уяві знайома дівоча постать у світлій сукенці з важкою золотавою косою. «Цікаво, знає Леся, що вже ночую в Гуляйгорі?» І якщо знає, хотілося, щоб вона засумувала, не спала цієї ночі, як не спить він. Щоб відчула свою провину. Невже байдуже їй — є він у Гуляйгорі чи його немає?

Гнівався на Дениса Лісового, на Василя Сурженка, на Миколу — колишнього товариша.

Непомітно зовсім, помалу підступав сон. І вже не думалося, а тільки марилось. Бачив себе на дорозі за Лісопарком, де тренувався. Шелестять шини велосипеда, вітер б'є в груди, шарпає його, але попереду — Людвіг. Сонце сідає і червонить далекі гаї, оселі, що, мов білі гуси, пасуться на зелених горбах, а він, Павло, крутить, крутить, крутить ногами і всім своїм тілом чує, як розливаєтся по жилах приємна втома і заколисує його, лоскоче, і замружуються поволеньки очі його.

Вранці умиваються пожильці не під краном, а в струмочку. Вода прохолодна і чиста. Відстоявся за ніч струмок, посвіжів, малесенькі жучки ожили на дні, повзають сюди-туди, залишаючи за собою ледь помітні сліди. Звідки він і куди тече?

«Який ти ще хлопчисько, Павле Чепелю».

Сергій Макуха бачить, що Павло задивився у воду і всміхається якимсь своїм думкам, одaнaк не тривожить його, чекає терпляче. Довго розтирає грубим рушником тіло, а потім підстрибує, хапається за гілляку і підтягується, як на турніку. Напружуються жили, збираються в тугий клубок м'язи, ще й ще торкається підборіддям гілляки й знову опускається.

— Серього, снідати! — гукають хлопці.— Чай холоне.

Але Сергій не поспішає, жде Павла.

— Слухай, друже, — звертається до Чепеля. — Та дівчина, що з тобою стояла вчора, твоя рідня чи просто землячка?

— Яка дівчина? — не розуміє Павло.

— Не прикидайся. Ви розмовляли біля стадіону, я ще привітався до тебе.

— Біля стадіону? Ага, Наталка. А чому ти вирішив, що вона — землячка?

— Ви ж про твоє село говорили, про батька. Я випадково почув.

— Сусідка моя. Разом працюємо. Хочеш — познайомлю?

— А не ревнуватимеш? — зазирнув у очі Сергій Макуха. — Я б у кіно її запросив…

— Який ти швидкий! Ну та добре. Приходь завтра до прохідної після роботи, тобі ж по дорозі. Але не спізнюйся. Наталці на поїзд. Я буду стояти з нею, а ти підійдеш.

Макуха поклав руку на Павлове плече, дякував.

Будівельники — народ сезонний. Думками вони не тут, а