Читати книгу - "Заборонені чари"

— А якщо він дізнається?

Маріка недбало знизала плечима.

— Не думаю, що дуже розсердиться. Буде трохи незадоволений, але в душі навіть зрадіє, що його найгірші побоювання не справдилися. Кохання між дівчатами він має за пустощі.

Аліса розсміялася, знімаючи з Маріки блузку.

— А я обожнюю такі пустощі!

Флавіан мало що знав про леґендарне місце, яке називалося Залою Дванадцяти. Йому було відомо лише, що ця будівля розташована в горах, далеко на південному сході й була споруджена ще Дунканом, третім сином Конора-пращура під час його подорожі до Ханського Царства. Відтоді впродовж двохсот років там реґулярно збиралися члени Вищої Ради, щоб спільно вирішувати поточні питання життя Братства. Як виявилося, вони продовжували збиратися й після формального припинення Радою своєї діяльності.

І от зараз приголомшений Флавіан стояв біля вікна в цій самій Залі і, досі не ймучи віри своїм очам, дивився, як дванадцятеро членів Ради, займають місця за круглим столом. Четверо жінок і вісім чоловіків — саме стільки дочок та синів мав засновник їхнього роду. Протягом першої сотні років діяльності Ради кожен представляв одне з дванадцяти колін нащадків Конора, але в міру того, як частішали перехресні шлюби, грані між різними колінами дедалі більше розмивалися, і згодом цим правилом стали нехтувати.

Голова Ради, добре відомий Флавіанові як Анте Стоїчков, впливовий жупан з Далмації, тесть тамтешнього князя, простягнув уперед праву руку, повернену долонею до великого кристалу в центрі стола.

— Я, Дональд з роду Конорів, засвідчую свою присутність на цих зборах. Думки мої чисті, розум ясний, і я готовий нести відповідальність за всі ухвалені тут рішення. Хай допоможе мені Отець Небесний!

Слідом за ним озвалася худорлява сорокарічна жінка, якої Флавіан не знав:

— Я, Альса з роду Конорів, засвідчую…

Далі:

— Я, Кенет з роду Конорів…

— Я, Дункан…

Під склепінням Зали Дванадцяти лунали давні, незвичні імена дітей Конора-пращура. Вони були схожі на ґойдельські, що підтверджувало найпоширенішу версію походження роду Конорів, згідно з якою її засновник (Конор — також ґойдельське ім’я) був друїдом-відступником, що втік з Ґойделів на материк. Щоправда, в цієї гіпотези було чимало опонентів, які цілком слушно вказували на те, що примітивні чаклунські прийоми друїдів не мають нічого спільного з витонченою маґією Конорів. Друїди не володіли від природи якимсь особливим даром, вони народжувалися звичайними дітьми, а чаклунами ставали в дев’ятирічному віці після таємничого і зловісного обряду, під час якого понад половина хлопчиків помирало, а вцілілі, здобувши чаклунські здібності, геть-чисто втрачали піґментацію шкіри, волосся та очей і ніколи не досягали статевої зрілості. А Конор-пращур не був альбіносом і вже точно не був скопцем, раз спромігся залишити по собі дванадцятеро дітей.

Сам Конор майже нічого не говорив про своє походження. Родові хроніки донесли до нащадків лише одне його висловлювання, вкрай загадкове й незрозуміле: „Я прийшов з іншого світу, де чари були заборонені“. Флавіанові, як і решті Конорів, ці слова видавалися цілковитим безглуздям. Як можна заборонити чари? Хто міг їх заборонити? І що це за інший світ? Небо? Пекло?.. Дурниці! Навряд Конор був грішним янголом, а тим паче — повсталим демоном…

Коли надійшла Стенова черга, він не простяг руку до кристалу, а підняв її, запитливо дивлячись на Голову Ради. Здавалося, Стоїчков чекав цього і з готовністю кивнув, пропонуючи йому висловитися.

— Брати та сестри, — заговорив Стен; таке звернення було традиційним у Раді, як данина тим давнім часам, коли в цій Залі збиралися сини й дочки Конора. — Я наважився порушити встановлений порядок, бо не хочу, щоб мої слова було внесено до протоколу зборів. Я сподіваюсь, що сталося звичайне непорозуміння, яке не варто виносити на суд наших нащадків.

У поведінці решти членів Ради не було помітно ні найменших ознак невдоволення, роздратування чи бодай легкого нетерпіння. Вони поставилися до Стенової заяви спокійно і навіть прихильно.

— Кілька годин тому, — після короткої паузи продовжив Стен, — відбулися позачергові збори Ради, на які я не був запрошений і про які не був поставлений до відома. А між тим, ви ухвалили дуже важливе рішення. І хоча я цілком згоден з ним…

— Стеніславе, хлопчику мій, — м’яко зупинив його Стоїчков. Він мовив ці слова так щиро й проникливо, що звернення „хлопчику мій“ нітрохи не образило Стена. — Звісно, я визнаю, що ми вчинили не зовсім правильно, не запросивши тебе на ці збори. Але й твій протест не має під собою вагомих підстав. Вочевидь, ти забув, що за чинним Статутом право голосу при ухваленні такого рішення мають лише члени Ради, що перебувають на цій посаді понад п’ять років. Ти міг лише висловити з цього приводу свою думку, та оскільки ми знали, що ти не матимеш жодних заперечень, нам видалося зайвим запрошувати тебе на збори, в яких ти не був би повноправним учасником. Таке пояснення тебе влаштовує?

Трохи зніяковілий Стен ствердно кивнув, простягнув до кристалу руку і квапливо проказав традиційну формулу відкриття зборів, назвавшись ім’ям Рей. Після нього свою присутність засвідчило ще двоє людей, а відтак усі погляди звернулися до найстаршого з членів Ради, вісімдесятитрирічного чоловіка з довгою та густою бородою, який пропустив свою чергу в перекличці. Це був митрополит Білоградський, найвисокопоставленіший зі священників-Коннорів і третій за ранґом церковний ієрарх у всьому Західному Краї.

— Брати та сестри, — промовив він, на мить замовк, а потім додав: — Діти мої. Ці збори для мене останні, і я перебуваю тут уже не як член Вищої Ради. З вашої згоди я склав з себе повноваження, щоб цілком зосередитися на церковних справах. Насуваються скрутні часи, і мій найперший обов’язок як пастиря — дбати про благо всіх дітей Отця Небесного, незалежно від їхнього походження. Я йду з твердою впевненістю, що мій