Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

Власне кажучи, дядечко мав слушність. Найліпше це блукати по світу. Їдемо, не дивлячись на годинника, зупиняємось там, де сподобається, і нам добре.

Тим часом можна викупатися в потоці. Вода приємно свіжила й була м’яка, мов оксамит. Отож ми з дядечком влаштували генеральне миття і заходилися терти один одному спини. Я йому, він мені, а потім плескалися на мілкому, як риби. Дядечко — сом, я — окунь, і було дуже весело, особливо тому, що нас уже ніщо не хвилювало і ми не знали, куди їдемо.

Це нова дядечкова фантазія — подорож у невідоме.

І поїхали ми в невідоме.

Поки що невідоме було справді невідоме, і до того ж напрочуд гарне. Спершу ми їхали дорогою, що зигзагами вилася вгору по гірському схилу. Сто зигзагів, а то й більше. Суща тобі карусель, аж у голові кружилося. А навкруг — ялинові ліси, дикі скелі, провалля, шумливі потоки, кам’яне громаддя. За кожним поворотом відкривався новий краєвид, мов у кольоровому краєзнавчому фільмі.

Потім зненацька дорога збігала вниз. І знову сто зигзагів, і знову перед очима несказанно гарний фільм про Чорногорію. А мамут мчав стрімголов. За кермом — дядечко з люлькою в зубах, з міною переможця автоперегонів до Монте-Карло. А я обік нього, геть ошелешений. Просто не міг отямитися з дива. Коли ж нарешті отямився, то пойняв мене страх — а що як наш мамут розсиплеться, полетить на завороті в прірву! Не буде чого збирати. Порошок і мармелад.

Але поки що не було з нас ні порошку, ані мармеладу, бо дядечко вів мамута і оком не моргнувши, а мамут показував себе просто на п’ятірку. Тільки трохи паморочилося в голові й досі не зникали чари, бо коли ми з’їхали в долину, почався найкрасивіший відтинок дороги.

Ми мчали дном каньйону, вздовж гірської річки. Вода пінилась у вузькому межигір’ї. Там, де воно ширшало, річка текла спокійна, прозора. Дно було біле, а вода голубіла, відбиваючи блакить неба. По обидва боки здіймалися високі — на кілька сот метрів — прямовисні стіни. Глянеш угору — здається, що ти на дні гігантської ущелини. Ніде нічого, тільки голуба нитка води та гладкі кам’яні стіни, а внизу — наш мамут, який повзе, ніби маленький хробачок.

— Прекрасний каньйон! — вигукнув дядечко.— Аж не віриться, що ця невеличка річка розрізала такий велетенський кам’яний масив, як гострий ніж ріже масло. І небагато води, а вона пробила ущелину кілька сот метрів завглибшки. Справжнє чудо природи!

Не віриться, що саме в цьому найпрекраснішому куточку здибався мені сущий вибрик природи, якого звали Вацусь. Але, перше ніж здибався нам цей фрукт з породи ананасових, ми, ошелешені, безугавно захоплювались і ніяк не могли спам’ятатися.

Спам’ятались аж у невеличкому тунелі, коли перед нами зненацька появився автомобіль. Він стояв посеред тунелю, впоперек дороги, а збоку біля нього — чотири особи в плачевному стані: тато, мама, донечка і син; уся родина в повному складі і на краю розпачу. Мало того, що вони розбили чудовий «опель», так ще й перегородили вузький проїзд у самому тунелі!

Ще трохи — і ми б налетіли просто на них! А проте дядечко продемонстрував витримку, з розгону зупинив мамута за півметра від охопленого розпачем глави родини і в одній особі — власника автомобіля. Цей індивід був такий пригнічений, що не зауважив на мамуті польських реєстраційних знаків і подумав, що дядечко — справжній фермер із штату Огайо, отож затарабанив по-англійському з акцентом Маршальської вулиці.

— Пане, у нас той... нещастя... перед самим тунелем лопнула камера, мене занесло на край шосе, я вдарився лівим крилом, а потім ще закинуло. Рятуйте, пане, бо мені руки опадають і я не знаю, що робити!

Тоді поперед батька висунувся хлопець з породи отих ананасових. Морда гангстера, злий погляд і гадючий язик. Наче з-під землі виріс і випалив теж по-англійському:

— Я перепрошую — не лівим крилом, а правим, і взагалі мій батько не вміє керувати автомобілем!

А батько на те по-польському:

— Вацусю, ради бога, перестань, бо дам у морду! Хоч при чужоземцях поводься пристойно!

Ну от, будь ласка — хто б іще потрапив забити тунель у Чорногорії, як не любі наші земляки! От вам і польська фантазія! Змогли взяти Сомосьєрру[7] можуть і стати якраз посеред дороги!

Дядечко нічого не сказав, удав, що не розуміє по-англійському, отож хлопчак і накинувся на батька:

— Хіба ти не бачиш, тату, що це італійці? Зразу можна пізнати по бороді та капелюху.

Засмучений власник «опеля» почухався за лівим вухом. Не знав, по-якому балакати. От Вацусь до нього:

— Ти ж, тату, вивчав латину, шпар латиною, вони, напевно,