Читати книгу - "Вовк-тотем"

вовка, який за ним поженеться. Дзерен, коли схоче пити, може побігти собі до річки й напитися, а коли змерзне — вибігти на схил і погрітися на сонечку. А трава? Хоча вона й є великим життям, її власне життя — крихке й гірке. Поживна земля тонка, корінці сидять неглибоко. Оскільки росте з землі, то побігти — далеко не розбіжиться, посунутися — далеко не дотягнеться. Хто завгодно може топтатися по ній, їсти її, гризти її, псувати її. Один кінь як помочиться, так і спалить цілу галявинку трави. А якщо трава виросте на піску чи між камінням, то їй так не пощастить, що навіть і колосків не зможе випустити й насіння дати. Якщо вже когось і жаліти в степу — так це траву! Монголи найбільше жаліють і вболівають за степ і траву. А якщо говорити про вбивць, то дзерени — жахливіші за косарку. Хіба те, як вони безбожно псують пасовища — це не вбивство? Чи вони не вбивають велике життя в степу? Але якщо велике життя помре, то й мале зі степу зникне! Дзерени — це лихо, ще страшніше за вовчу зграю. У степу, крім білого лиха й чорного лиха, є ще й жовте лихо. Жовте лихо — це, вважай, коли дзерени їдять людей…

Ріденькі вуса старого аж тремтіли — ще дужче, ніж тіло дзеренихи.

Чень Чжень був уражений до глибини душі. Кожне слово Старого, ніби удар барабана, змушувало калатати його серце. Він відчував, що кочовики не тільки були мудрішими у військових справах і перевершували хліборобів за стійкістю характеру й сміливістю, але й пішли далі хліборобів у розумінні багатьох речей. Ця давня степова логіка відразу схоплювала сутність тисячолітньої боротьби не на життя, а на смерть між націями-м'ясоїдами й травоїдними націями. Ця промова Старого ніби виявляла зверхній погляд мешканців монгольських високогір'їв на Північно-китайську рівнину — погляд сторони, яка перебуває на висоті, й демонструвала їхні гострі вовчі ікла, була промовистою й проникливою, і… нищівною — адже йому важко було щось заперечити. І завжди красномовний Чень Чжень мовчав тієї миті, ніби йому відібрало мову. Його — ханьця і хлібороба — погляди на життя, на існування, на долю, зазнавши потужного удару логіки й культури степу, ніби обрушилися на певний час. Чень Чжень вимушений був визнати, що сліпуча Істина на боці кочовиків, адже «велике життя», яке вони охороняють — життя степу й природи — значно цінніше, ніж людське життя. А хлібороби охороняють «мале життя» — для них найціннішим у світі є життя й доля людини. Однак «якщо велике життя зникне, то й малого не буде» — Чень Чжень повторював про себе ці слова, а його серце стискалося від болю. Він раптом згадав, що протягом усієї історії кочовики переслідували хліборобів і силоміць перетворювали зорані землі знову на пасовища, тож його сумніви ще поглибилися. Раніше Чень Чжень вважав, що так поводяться тільки відсталі варвари, однак сьогоднішній хід Старого змушував поглянути на це питання під іншим кутом зору — з позиції відносин між малим життям і великим життям, і тепер Чень Чжень відчував, що таку поведінку не слід сприймати тільки як «варварську», оскільки в цьому «варварстві» прихована глибока культура охорони бази для існування людства. З точки зору «великого життя», хлібороби, які випалюють рослинність, готуючи ріллю, й піднімають цілину, посилаючи військових охороняти нові землі, тобто руйнують велике життя степу й природи, наражаючи тим самим на небезпеку мале життя людства, — є ще більшим варварством. Як на Заході, так і на Сході люди вважають, що земля — це мати, тож хіба може вважати себе цивілізованим той, хто шкодить матері?

Нарешті Чень Чжень зовсім без ентузіазму запитав:

— Навіщо ж тоді ви щойно наказали рятувати живих кіз?

— Дзерени виманюють на себе вовчі зграї, тож, полюючи на них, вовки менше шкодять свійським тваринам. Крім того, дзерени дають непоганий додатковий прибуток скотарям — багато монголів саме завдяки їм можуть побудувати свою юрту, одружитися, народити дітей. Монголи здебільшого мисливці, тож без полювання їхнє життя буде прісне, мов м’ясо без солі. Без полювання монголи стануть телепнями. У полюванні монголи ще й охороняють велике життя степу: травоїдних тварин вони вбивають на вісімдесят відсотків більше, ніж м'ясоїдних. — Старий зітхнув: — Ви, ханьці, ще багато чого не розумієте. Ти багато читаєш книжок, але скільки ж у них всього викривлено! Ханьці все пишуть за себе, а монголи — у збитках, бо не вміють писати книжок. Як би було добре, аби ти виріс монголом і замість мене написав книжку!

Чень Чжень кивнув головою. Тепер він пригадав багато казок з дитинства про «сірого вовка», де той був змальований незграбним, жадібним і жорстоким, а лисиця — завжди винахідливою, хитрою, але милою. Тільки потрапивши в степ, Чень Чжень помітив, що в природі насправді не існує більш довершеної й розвинутої дикої тварини, ніж «сірий вовк». Отже, книжки й справді можуть вводити людей в оману, а що вже казати про казки!

Старий підняв дзерениху і легенько виштовхав її на сніг. Тут над сніговою поверхнею витикалися кінчики сухого очерету, тож зголодніла коза почимчикувала до них і в два роти почала їх ковтати. Чень Чжень швидко відсмикнув повсть. Усе ще тремтячи, вівця зробила кілька кроків, а коли помітила низки баранячих слідів на снігу, не обертаючись побігла до хребта і зникла між горами.

Бат і Ґасмаа підвезли на повсті до схилу величеньке козеня. Ґасмаа, примовляючи до нього: «Хеєрхій, хеєрхій (бідненький, бідненький)!» — і плескаючи по спинці, підштовхувала на сніг, поки воно теж не побігло в напрямку хребта. Чень Чжень, піднявши великий палець, жестом підтримав її, а Ґасмаа засміялася на це й сказала:

— Його мама впала у снігову прірву, і він бігав навколо того місця, не наважуючись відійти. Ми вдвох ганялися за ним півдня, аж поки не притисли його жердиною.

Інші снігові плоти потроху «підпливали», й незабаром урятовані дзерени вже утворили маленький табун, що побіг у гори. Старий сказав:

— Тепер ці кози будуть розумними, і вовки більше їх