Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

коли ти не був учасником тих подій, легко говорити, коли живеш у вільному суспільстві, в умовах свободи слова й преси. На жаль, сьогодні кримчани — заручники окупантів. Щоби передати умови, в яких опинилось кримське суспільство, наведу один приклад. Для того щоби „перепрошити“ українських активістів, які потрапили в СІЗО, їх не вмовляють і не переконують. У камерах їх змушують 24 години на добу дивитись російське телебачення. Не всі можуть витримати подібні експерименти».

Близько 19-ї години на в’їздах до Севастополя (Ялтинська траса й траса Інкерману) почали діяти блокпости з російськими прапорами. Як повідомляв сайт Форпост, «крім міліції та українських співробітників ДАІ, на блокпостах стоять члени народних дружин — звичайні городяни, які викликалися захищати місто. Вони нічим не озброєні. На рукаві в них або біла пов’язка з написом „Русский блок“, або георгіївська стрічка»41.

За інформацією «Дзеркала тижня», установкою блокпостів керував особисто Алєксєй Чалий42.

Офіційний Київ по-різному реагував на події цього дня: у ГПУ відкрили кримінальні справи, голова МВС Арсен Аваков заявив про розпуск «Беркута», що кримчани сприйняли явно негативно. Багато з них підтримували бійців, а в Севастополі їх взагалі зустрічали як героїв43. За словами в. о. генпрокурора Олега Махніцького, «керівники прокуратури регіону отримали доручення попереджати прояви сепаратизму»44, утім, ці попередження жодного ефекту, зрозуміло, уже не мали.

Політик Леся Оробець у коментарі Лента.Ру запропонувала історичні паралелі: «Перед нашими очима стоїть приклад Грузії. Те, що відбувається в Криму, — провокації в Севастополі, величезна кількість російських військових, у відставці вони чи не у відставці, військовий флот, роздача паспортів Росії та формування дружин самооборони, — це все підривна діяльність, яка може обернутися „грузинським варіантом“»45.

Реагувала й міжнародна спільнота. Тодішній міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський нагадав, що в 1994 році, після відмови України від ядерної зброї, три держави: США, Велика Британія й Росія — підписали так звану Будапештську декларацію: «У цій декларації <…> чітко зазначені зобов’язання гарантувати незалежність, непорушність кордонів і відмову від тиску на Україну».

Спеціальний представник ОБСЄ з питань України посол Тім Гульдіманн пообіцяв: «Верховний комісар ОБСЄ відвідає Крим, аби на власні очі побачити й оцінити ситуацію, що там склалася. Лише після цього ОБСЄ зможе прийняти скоординовані рішення, які стосуються проблем Криму»46.

Політолог зі світовим ім’ям Збігнев Бжезінський ще 22 лютого в статті для Financial Times передбачив, що за такі дії в Криму Росія може бути піддана економічним санкціям: «Спроби дестабілізувати молоду демократію в Києві або відокремити деякі частини України — не кажучи вже про відкриту або таємну участь Росії у внутрішніх конфліктах у сусідній країні — змусять Вашингтон скористатися його міжнародним впливом для кроків, які заподіють Москві значних економічних втрат»47.

Кримський політолог Павло Казарін пояснив події в Криму міфо-темпоральною дилемою: «Крим, як і решта України, теж хоче змін. Головна відмінність лише в тому, що це бажання сфокусоване не стільки в майбутнє, скільки в минуле. Після Союзу весь радянський міф півострова розбився вщент. А новий так і не з’явився». Однак природа конфлікту з Києвом зовсім інша: «Крим стомився від половинчастості: за ступенем своїх повноважень республіка мало відрізняється від інших областей. Главу кримського Радміну хоч і затверджує парламент півострова, але пропонує український президент. <…> Майбутнє півострова жителі бачать лише в контексті відносин Москви й Києва. А в рамках Чорноморського регіону півострів себе ніяк не розглядає»48.

Мислячі росіяни, представники громадянського суспільства, зокрема Андрєй Макарєвіч, виступили проти інтервенції російських військ до Криму. «Це не наша територія. Це навіть не спірна територія»49, — підсумував співак.

26 лютого, як бачимо, принесло й радісні вісті, і сумні. Проукраїнські активісти змогли відстояти українську владу та суверенітет України над Кримом. Але, на превеликий жаль, тут уперше пролилася кров. Ніхто з учасників мітингу ще не знав, що вони виконали історичну місію, лише на один день спинивши страшний сценарій «російської весни» в Криму та зламавши маніакальні плани Владіміра Путіна.

Російська влада переконалася в нездатності місцевих сепаратистів виконати план відокремлення Криму від України без участі російських військових. Хоч би скільки мільйонів російські влада й спецслужби вкачували у своїх агентів, вони все ще боялися відверто виступати проти Києва, навіть попри відсутність там офіційної влади.

За свідченнями кількох інсайдерів, зокрема російських, на певному етапі Москва розглядала головою Ради міністрів АРК лідера місцевих комуністів Леоніда Грача50. Він був останнім першим секретарем обкому компартії на момент розвалу СРСР. Прагматичний і хитрий, Грач зміг вибудувати свою систему влади й бізнесу на півострові, яка роками бездоганно діяла, приносячи його родині мільйонні прибутки. Пізніше його усунули «донецькі», звівши його владу фактично до нуля, а скандал між ним і лідером КПУ Петром Симоненком завершив політичну кар’єру Грача не тільки в усеукраїнському, але й навіть у кримському масштабі.

Як свідчать наші джерела, ставка Кремля на Леоніда Грача ґрунтувалася на його тривалій — можливо, ще з радянських часів — співпраці зі спецслужбами Росії. Завадила цим планам лише істерична реакція Володимира Константинова, який навідріз відмовився співпрацювати з екс-комуністом. Обидва кримчани, вони мали доволі довгу й суперечливу історію стосунків, тому Константинов висунув умову участі в цьому державному заколоті: на місце прем’єра автономії має стати хто завгодно, тільки не Леонід Грач. Тож російські спецслужби обрали кандидатуру маловідомого політика, лідера партії «Русское единство» Сергія Аксьонова.

Саме йому належить зловісна роль у подіях наступного дня. А поки, 26 лютого, ми востаннє побачили, як лідери двох мітингів, проросійського й проукраїнського, Сергій Аксьонов і Рефат Чубаров удвох упередили конфлікт, що міг перерости в масову бійку. На спомин дня лишилося відоме їхнє спільне фото під час гамування пристрастей під Верховною Радою Криму.

Розділ 2. «ЗЕЛЕНІ ЧОЛОВІЧКИ»
27 лютого. «ВВІЧЛИВІ ЛЮДИ»

Наступний після масового мітингу під Верховною Радою АРК день став поворотним — тоді Крим і весь світ побачили «зелених чоловічків», або, як їх називали спершу прокремлівські російські блоґери, а згодом і всі кремлівські канали, «ввічливі люди».