Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

України [1] не передбачає повноважень Верховного Суду України і Вищого господарського суду давати керівні роз'яснення з питань застосування законодавства. Проте не можна вважати, що з набуттям чинності Конституцією України автоматично перестали діяти положення законів, що дають судам зазначені повноваження. Відповідно до раніше чинної редакції ст. 40, 45 Закону «Про судоустрій України» [186], керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України визнавались обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, щодо якого дано роз'яснення. Відповідно до ст. 12, 16 і 18 раніше чинного Закону «Про арбітражний суд», пленум і президія Вищого арбітражного суду мали право давати керівні роз'яснення, які є обов'язковими для органів, що вирішують господарські спори, а також підприємств, організацій, державних та інших органів, посадових осіб. Зміни до вказаних законів, що внесені відповідними законами від 21 червня 2001 р., позбавили роз'яснення, що їх приймає Вищий господарський суд, характеру обов'язкових.

У частині другій ст. 3815 Закону «Про судоустрій» (в редакції від 21 червня 2001 р.) прямо вказувалось на те, що вищі спеціалізовані суди дають «рекомендаційні роз'яснення». Ця чіткість дещо зменшена Законом «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., ст. 44 якого надає права пленуму вищого спеціалізованого суду давати роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні спорів відповідної судової юрисдикції. Президія вищого спеціалізованого суду отримала право розглядати матеріали узагальнення судової практики та приймати відповідні рекомендації (ч. 2 ст. 43 Закону «Про судоустрій України»). Ці роз'яснення та рекомендації виражають позицію відповідного вищого спеціалізованого суду, який не може допустити різного застосування одного і того ж нормативно- правового акта в аналогічних справах. Як неодноразово зазначав Європейський Суд з прав людини, закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами. У такий спосіб (непрямо) роз'яснення та рекомендації вищих спеціалізованих судів набувають обов'язкового характеру. Але Верховний Суд не зобов'язаний слідувати роз'ясненням та рекомендаціям вищих спеціалізованих судів. Верховний Суд як при наданні роз'яснення чи рекомендації, так і при вирішенні справ, має право в інший спосіб тлумачити відповідну правову норму. Пленум Верховного Суду України має повноваження давати роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства і у разі необхідності — визнавати нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів (ч. 2 ст. 55 Закону «Про судоустрій України»). Президія Верховного Суду України має повноваження розглядати матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики і приймати відповідні рекомендації (ч. 3 ст. 54 Закону «Про судоустрій України»). Що стосується формулювання питання про можливість визнання роз'яснень вищих судових інстанцій нормативно-правовими актами, то воно взагалі має бути визнано некоректним. Роз'яснення вищих судових інстанцій не можна віднести до нормативно- правових актів. Але ці роз'яснення та рекомендації, хоч і не визнаються законом обов'язковими для судів, але відображають судову практику, що отримала певне правозастосовче значення в умовах, коли не визнається обов'язковість судового прецедента. Отже, вищі судові інстанції отримали право давати нормативне тлумачення актів цивільного законодавства.

27. Право давати обов'язкове тлумачення Конституції і законів України має Конституційний Суд (п. 4 ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України» [104]). Рішення Конституційного Суду в цих питаннях є остаточними і обов'язковими для виконання.

28. Інші органи не мають права давати обов'язкове нормативне тлумачення нормативних актів і правових норм, що містяться в них. Конституція України не дає відповідним державним органам (починаючи від Верховної Ради) навіть права автентичного тлумачення прийнятих ними актів. Тому не базується на Конституції і законах практика, коли/ відповідними нормативно-правовими актами окремим органам виконавчої влади надається право давати роз'яснення щодо застосування того чи іншого закону, Указу Президента, постанови Кабінету Міністрів. Роз'яснення, якщо вони не даються у формі відповідних актів Конституційного Суду, не мають нормативного правового значення. Як такі, що виходять від державного органу, вони мають лише авторитет цього органу,/обумовлений професійним рівнем його посадових осіб, але не є юридично обов'язковими. Верховна Рада, Кабінет Міністрів (якщо це не буде суперечити закону) мають право доручити відповідним органам виконавчої влади затвердити положення, інструкцію чи інший документ, що визначає окремі питання застосування прийнятих ними закону чи постанови. Вони можуть мати юридичну силу тільки за умов, що, по-перше, такі акти затверджуються відповідним актом (указом, постановою, наказом тощо), по-друге, в передбачених випадках такі акти повинні бути зареєстровані в Міністерстві юстиції, по-третє, вони не можуть мати зворотної сили. Зауважимо, що правотворча практика рясніє випадками автентичного роз'яснення нормативно-правових актів. Із вуст досвідчених вчених також можна почути твердження про те, що право автентичного тлумачення нормативно-правових актів — це природне право будь-якого державного органу, що такий акт видав.

29. Численність джерел цивільного права, прийняття їх в різний час, породжують суперечності між ними. Ці суперечності повинні вирішуватися насамперед на підставі принципу субординації нормативних актів, зміст якого викладається в ст. 8 Конституції і ст. 4 ЦК. Найвищу юридичну силу має Конституція. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду з метою захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Якщо цей принцип порушується, є два способи забезпечення верховенства Конституції стосовно всіх актів законодавства, законів — стосовно підзаконних актів тощо. Один із них — визнання неконституційним (незаконним) нормативно-правового акта, що суперечить Конституції чи закону України. Інший — застосування акта вищої юридичної сили без визнання акта меншої юридичної сили, що суперечить акту вищої юридичної сили, неконституційним, незаконним.

30. Стосовно постанов Кабінету Міністрів належить враховувати, що ч. 4 ст. 4 ЦК прямо приписує застосовувати положення Цивільного кодексу та законів, якщо постанова Кабінету Міністрів суперечить цьому Кодексу або законам, тобто за наявності такої суперечності постанова Кабінету Міністрів застосовуватись не може. Слід звернути також увагу на ту обставину, що ст. 4 ЦК, ст. 53 Закону «Про Кабінет Міністрів України» не допускають регулювання цивільних відносин іншими актами Кабінету Міністрів, ніж постановами (відповідно до частини першої ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів вправі видавати не тільки постанови, а і розпорядження).

31. Нормативні акти центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, що суперечать актам вищої сили, не підлягають застосуванню. Це проявляється, зокрема, в тому, що міністерства (інші центральні органи виконавчої влади) в своїй діяльності керуються Конституцією і