Читати книгу - "Чудесний генератор"

Поважно крокував Містер-Пітерс двором у супроводі Роми. Вони йшли мовчки, мимохіть поглядаючи по сторонах. Чи цікавився справді чимсь гордий Містер-Пітерс — невідомо; проте, Рома з інтересом оглядав радгоспівські будівлі, сільськогосподарський реманент і машини, які вони натрапляли на своєму шляху. Рома не дуже часто бував на селі. Головний продукт сільського господарства, що його добре знав і любив Рома (крім свіжого й запашного хліба, звісно), була сметана. Отже, і тепер Рома з особливим інтересом поглядав на великих красивих корів, що поверталися з пасовиська і поважно переступали з ноги на ногу, несучи повне густого молока вим’я.

— Добрі корівки, добрі… — почав Рома.

Але, подивившися на Містера-Пітерса, відразу замовк, бо той дивився зовсім у протилежний бік. Простеживши за його поглядом, Рома побачив, як біля одного з будинків проходила невисока дівчина у червоній сукні й білій пов’язці на голові. Дівчина йшла повільно. Вона несла в руках маленьке жовте пухнасте курча, з любов’ю погладжуючи його, немов заспокоюючи. З-під білої косинки вибивалося чорняве блискуче волосся.

— Еге, — промурмотів Рома, — так ось чого замислився шановний Містер-Пітерс. Розумію, розумію, — і він іронічно посміхнувся.

Аж дівчина повернула до них своє обличчя — і іронічна усмішка збігла з обличчя Роми. Рот його залишався відкритим — і тільки очі розгублено моргали. Бо й справді тут було на що подивитися…

Як описувати жіночу вродливість? Які фарби для цього треба мати, яке перо і яке чорнило?..

Скажемо просто: це була дівчина незрівняна. Чорне блискуче волосся оздоблювало її правильної форми обличчя засмаглої повнокровної і жвавої українки. Простий тонкий ніс стояв на своєму місці, над червоними губами, що поряд із ними зблідли б від заздрості найспіліші черешні. І білі, сліпучо білі зуби, які на мить показалися, коли дівчина, помітивши хлопців, швидко усміхнулася, мигнула довгими й загнутими вгору віями — і зникла.

Та ні, хіба пощастило нам передати тут хоча б одну десятимільйонну частку того, що побачили здивовані очі Роми біля одної з радгоспівських будівель?..

Рома спинився й стояв. Він стояв би так невідомо скільки часу, якби не штовхнув його під бік Містер-Пітерс:

— Може підемо вже, Ромо?..

Важке зітхання було йому відповіддю. Ах, нащо Рома побачив чорнооку дівчину?.. Нащо збентежила вона його почуття, у яких досі панувала лише золотоволоса Рая?.. Раю, Раю, напевне, не відчуваєте ви зараз цього. Ви вивчаєте місцеві умови, ви знайомитеся з станом кролятника… Хіба ж можна прирівняти якихось кролів до Роми?.. Адже й просто на зріст і вагу: скільки кролів можна було б зробити з самого Роми?..

Не відчувала цього Рая, не відчував цього й суперник Роми — Олесь, що просвічував уже в лабораторії зерно. Так, Олесь старанно працював. Один за одним, навколо стінки, вздовж її вишикувалися чували з зерном. Ці чували розкривалися на великому столі перед генератором. Золотий потік зерна вкривав дерев’яний стіл. Сите важке зерно шаруділо, висипаючись — і виблискувало дивним світлом під загадковим промінням генератора. Недовго тривав сеанс просвічування, всього тридцять секунд. За тридцять секунд дужі руки робітників знов зсипали просвічене зерно в чували. Воно було вже помітно теплим; здавалося, воно немов набухало, збільшувалося, мов прокидалося від сну й було тепер уже цілком готове до зростання.

Скільки разів брав у руки Олесь просвічене зерно, пересипав його з долоні на долоню — і щоразу здавалося йому, що в його руках немов вібрує сховане під твердою оболонкою, але буйне життя. Зерно було тепле, від нього чувся гострий солодкий запах і його мимоволі хотілося негайно ж покласти в землю, старанно вкрити м’якою вогкою чорною ковдрою пухкого чорнозему, щоб скоріше побачити оті блідо-зелені паростки, гострі кінчики листя немайбутньої рослини.

А, може, все це відчував Олесь лише тому, що любив він до безкраю землю і все те, що від землі йшло?.. Адже ж не даремно і фах обрав він собі агронома…

Так чи інакше, Олесь працював із насолодою. На повні груди дихав він гострими солодкими пахощами гарячого зерна, змішаними з не менш гострим запахом озону, що ним насичене було повітря лабораторії. Чувал за чувалом проходив, розсипаючись і знов наповнюючись, повз генератор. Час ішов зовсім непомітно. Ось змінилися робітники, ось до лабораторії зазирнув Данило Якович, поглянув на Олеся, на робітників, на чували, потягнув ніздрями повітря, покрутив головою:

— Оце й я розумію, іде робота… так, так, буде діло… — І зник.

Ось зайшов Містер-Пітерс з Ромою. Містер-Пітерс подивився на генератор, перевірив прилади, записав собі, що показували вимірчі апарати, і теж подався. Зазирнула Рая — але Олесь не звернув і на це уваги. Він вирішив працювати з зерном, не витрачаючи часу ані хвилинки. Увагу Олеся привернув до себе лише Андрій Антонович, що прийшов до лабораторії зовсім вночі, коли Олесь уже відпускав робітників.

Андрій Антонович уважно простежив за тим, як виходили робітники, і, очевидно, збирався щось сказати Олесеві. Проте, Олесь найменш схильний був тепер до розмов. Він вирішив працювати далі сам, без допомоги робітників.

Андрій Антонович подивився, подивився, потім зітхнув, потер свою лисину рукою — і відійшов убік.

Саме й це помітив Олесь.

— Що таке, Андрію Антоновичу? Маєте щось сказати? То говоріть, бо я не можу відірватися від роботи.

Андрій Антонович незадоволено похитав головою:

— Отак і працюватимеш? А відпочивати коли?

— Немає часу, Андрію Антоновичу. Зерно не чекає, засівна ж от-от. А що, вам треба щось від мене?

— Та ні, де там треба, коли ти як скажений крутишся. Піду я…

— А, може, скажете, Андрію Антоновичу?..

— Ні, не скажу. Бувай.

І Андрій Антонович пішов з лабораторії, — очевидно, чимсь дуже незадоволений. Проте, Олесеві не було часу роздумувати про причини, які примусили старого цікавитися генератором; Олесь працював.

І лише близько півночі Олесь відчув, як він утомився. Руки були немов не його, тягучо нили плечі. А втім, не те збентежило Олеся. Він побачив,