Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Бідолашний мало не розридався.

Знову накотилася лють: не тямлячи себе, він прохрипів:

— Нагору! Нагору!

І подерся нагору. Однією рукою мірошник намацував сходи, в другій тримав мушкета, в зубах затиснув паскудний папірець.

Підступивши до дверей спальні (двері були замкнені), він, немов на підтвердження своїх підозр, побачив, що крізь шпари в дошках та крізь замкову шпарину пробивається світло.

«Вони тут!» — повторив він.

На мить затримався — ніби щось гірке проковтнув.

І знову подерся нагору… аж поки не опинився біля самих дверей.

В кімнаті ані шелесь.

«Може, там нікого нема!» — майнула несмілива надія.

Та в ту ж мить бідолашний почув кахикання…

То був астматичний кашель корехідора!

Сумнівів більше не було!

Не лишалося й соломинки, за яку міг би вхопитися утопаючий.

В пітьмі страшна посмішка перекреслила обличчя мірошника — так ріже пітьму блискавиця.

Та чого варті усі блискавки громовиць супроти полум’я, яке палає інколи в серці чоловіка?

Проте дядько Лукас (така вже була його вдача, про що ми вже говорили свого часу) почав заспокоюватися, зачувши кашель свого ворога…

Дійсність не так терзала його, як сумніви. Лукас сам признався в той день Фраскіті, що тієї миті, коли він втратить в неї віру, що є, власне, суттю його душі, він стане іншою людиною.

Як і у венеціанського мавра — з ним ми його вже порівнювали, коли описували вдачу Лукаса, — зневіра одним ударом убила в ньому всю його любов, змінила весь його душевний склад і змусила побачити світ таким, яким він його ніколи не знав. Різниця полягала лише в тому, що натура дядька Лукаса була менш трагічна, менш сувора і більш егоїстична, ніж у шаленого вбивці Дездемони.

Рідкісний випадок, але характерний саме для таких обставин: сумніви чи надія (що в даному разі те саме), знову на мить охолодили його.

«А що, коли я помилився! — подумав він. — Може, це кашляла Фраскіта?»

Він був такий змучений, що навіть забув про вбрання корехідора біля каміна, про відчинені двері, забув, що сам читав свідчення своєї ганьби.

Тремтячи від сумнівів, він нахилився й зазирнув у замкову шпарину.

В малесенький трикутник видно було лише узголів’я ліжка… Та саме в цьому трикутничку виднілися краї подушок, а на подушках — голова корехідора!

Сатанинський усміх знову спотворив лице мірошника.

Здавалося, він знову був щасливий…

«Зате я знаю правду! Подумаємо, як бути!» — прошепотів Лукас і спокійно випростався.

Він спускався сходами так само обережно, як і підіймався…

«Тонка справа… Треба обміркувати. Часу в мене вистачить на все…»

Лукас сів посеред кухні, обхопив голову руками.

Так сидів він довго, поки легкий удар по нозі вивів його із задуми.

То був мушкет — він ковзнув з колін, і це наче послужило Лукасові сигналом.

— Ні, кажу тобі, ні! — бурмотів дядько Лукас, звертаючись до мушкета. — Ти мені не потрібний! Усі будуть жаліти їх… а мене повісять! Адже це — корехідор… а вбивство корехідора в Іспанії не прощають! Скажуть, що я вбив його з дурних ревнощів, а потім роздягнув і вклав у свою постіль… Скажуть ще, що жінку я вбив просто з підозри… І мене повісять! Візьмуть та й повісять! Крім того, на схилі своїх днів я викличу в людей тільки жаль, а це означатиме, що я повівся легкодухо, необачно. Всі сміятимуться з мене! Скажуть, що в своєму нещасті я сам винен, бо я горбань, а Фраскіта така гарна! Нізащо! Ні! Мені треба помститися, а помстившись, я буду торжествувати, зневажати, сміятися, ще й як сміятися з усіх, щоб ніхто ніколи не міг уже глузувати з мого горба, — адже поки що йому майже заздрять, але який кумедний вигляд мав би він на шибениці!

Так роздумував дядько Лукас, часом не усвідомлюючи виразно, про що ж ідеться. Як би там не було, але, міркуючи про це, він поставив мушкет на місце і почав ходити туди й сюди, заклавши руки за спину й схиливши голову, ніби шукав помсти на підлозі чи на землі, вишукував, як найдошкульніше, найганебніше поглумитися над своєю жінкою та корехідором, але і в думках не вдавався до правосуддя, не мислив стати на герць, простити їй чи покластися на волю неба… як учинив би на його місці кожний інший чоловік не з такою поривистою вдачею, байдужий до людської думки, — чоловік, який вміє стримати свої почуття.

Раптом йому в очі впало вбрання корехідора…

Лукас завмер…

На обличчі його поступово проявлялися радість, задоволення, безмежне торжество… І він вибухнув сміхом, шаленів у сміхові — але беззвучно, щоб не почули нагорі. Він ухопився обома руками за живіт, щоб не луснути, корчився зо сміху, як у припадку, нарешті впав, знеможений, на стілець і так сидів доти, поки не проминув цей напад гіркої радості. То був воістину мефістофельський сміх.

Заспокоївшись трохи, він почав роздягатися з гарячковим поспіхом. Свій одяг він розвісив на тих самих стільцях, де висіло вбрання корехідора, надягнув на себе всі його речі, починаючи з черевиків з пряжками і кінчаючи трикутним капелюхом, причепив шпагу, загорнувся в яскраво-червоний плащ, узяв жезл та рукавички, вийшов з млина і попрямував до міста, похитуючись точнісінько як дон Еухеніо де Суньїга й проказуючи час від часу слова, які запали йому в голову:

— Жінка корехідора теж непогана!