Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

— Ти йдеш геть! — вигукнула Мері. — А що ж маю робити я?

— Гайді все тобі скаже.

Мері нерішуче глянула на дівчину:

— Гайді?

— Так, Гайді. Від сорок першого року наш резидент у Баварії.

— Наш резидент?.. — Мері вражено похитала головою. — Неймовірно…

— Так, ніхто б у це не повірив. — Сміт ще раз вдоволено оглянув фігурку Гайді. — Напрочуд оманлива зовнішність!

Сміт обережно прочинив двері чорного ходу, швидко прослизнув у двір і завмер, чекаючи, доки його очі звикнуть до майже цілковитої темряви. Він зауважив, що, відколи вони ввійшли до «Дикого оленя», сніг став густішим, а вітер подужчав. Було страшенно холодно.

Допевнившись, що його ніхто не помітив, Сміт повернув ліворуч, пройшов кілька кроків, тоді, несподівано спіткнувшись об щось у темряві, упав у сніг і простягся на весь зріст. Про всяк випадок він відкотився на кілька ярдів убік, щоб уникнути можливого нападу, а тоді по-котячому спритно підхопивсь на ноги — в одній руці маузер, у другій — ліхтарик. Увімкнувши ліхтарика, він роззирнувся навсібіч. Нікого не було.

Так, у дворі справді нікого не було, якщо не брати до уваги тіла, через яке він перечепився, — це був сержант альпійських стрільців, що лежав долілиць у снігу. Застиглий, безформний труп.

Сміт нахилився, перевернув тіло й побачив велику калюжу крові. Промінь ліхтарика повільно обмацав куртку, також просяклу кров'ю, і нарешті зупинився на обличчі.

«Не блукати вже йому оксфордськими галереями, — подумав Сміт, відчуваючи всередині якусь порожнечу, — й не пити чаю з медом. А винний у всьому я, про це свідчить навіть вираз його обличчя». У згаслих очах Торренс-Сміта прозирав розпачливий докір.

Сміт безтямно випростався й одразу ж освітив ліхтариком місце довкола трупа. Слідів боротьби він не побачив, однак боротьба, мабуть, була, бо кількох ґудзиків на куртці Торренс-Сміта бракувало, а комір виявився широко розстебнутим. Сміт не так легко віддав своє життя.

Присвічуючи ліхтариком, Сміт рушив завулком до головного входу в пивницю і на розі зупинився: численні сліди ніг, кров на снігу, темні криваві плями на дерев'яній стіні пивниці — ось де відбувалася боротьба! Сміт вимкнув ліхтарика, сховав його й пістолета до кишень і вийшов із завулка. Ліворуч був «Дикий олень», звідки знову лунала гучна музика й співи, праворуч — пошта і поряд з нею — яскраво освітлена телефонна будка. В будці, жваво розмовляючи по телефону, стояв якийсь чоловік у мундирі.

Вулиця була така сама безлюдна.

Шаффер стояв, спершись ліктем на стойку, всім своїм виглядом виражаючи спокій і розслабленість. Але обличчя зраджувало його — воно було похмуре, збентежене, а пальці нервово крутили сигарету.

— Сміті? — прошепотів він тихо й вражено. — Не може бути! Ви певні, босе?

— Я певен. — Вираз обличчя у Сміта все ще був безтямний, наче всі його почуття зникли. — Ви кажете, що він квапливо вийшов через три хвилини після мене. Отже, він вийшов не за мною. Хто ще з наших виходив?

— Не маю уявлення. — Шаффер переламав сигарету навпіл і кинув на підлогу. — Тут стільки людей! Крім того, є ще одні двері. Але я не можу повірити! Чому Сміті? Він же був найрозумніший з-поміж нас!

— Саме тому він і мертвий, — сумно відповів Сміт. — А тепер слухайте уважно. Пора вже розкрити вам карти.

Шаффер подивився на нього й сказав:

— Давно вже пора.

Сміт почав говорити дуже тихо, бездоганною німецькою, дбаючи, щоб увесь час стояти спиною до гестапівців у кутку зали. Через кілька хвилин він побачив Гайді, що повернулася за стойку, але вдав, ніби не звернув на неї уваги. Гайді — так само. Ще за хвилину гамір раптом прищух — стало майже тихо, і це змусило Сміта урвати мову і обернутись туди, куди тепер дивилася ціла зала, — до вхідних дверей.

А подивитися таки було на що, особливо солдатам, здебільшого позбавленим жіночого товариства. У дверях стояла Мері Еллісон — у плащику з пояском, яскравому шарфику, з валізою в руці. Тиша стала дедалі глибшою. Жінки в пивницях альпійських селищ — видовище взагалі рідкісне, жінки без чоловічого супроводу — іще рідкісніше, а такі вродливі жінки — видовище просто дивовижне. Кілька секунд Мері стояла нерішуче, ніби не знаючи, що робити далі. Потім поставила валізу на підлогу, а на обличчі в неї спалахнула радість — її погляд знайшов у залі Гайді.

«Марлен Дітріх у фільмі «Блакитний ангел», — промайнуло в Сміта. — З таким обличчям, фігуркою й талантом у Голлівуді вона б загрібала грошву лопатою».

Мері й Гайді підбігли через усю притихлу залу одна до одної і обнялися.

— Моя люба Маріє! Люба Маріє! — Голос у Гайді затремтів, і Сміт подумав, що в Голлівуді слід було б приготувати аж дві лопати для грошви. — Нарешті ти приїхала!

— Стільки років минуло! — Мері стисла в обіймах Гайді й вдруге поцілувала її. — Яка я рада знову тебе бачити, сестричко Гайді! Чудово, просто чудово! Звичайно ж, я приїхала! А ти не вірила?

— Ну… — Гайді говорила, не переймаючись тим, що її чують. — Тутешня публіка просто жахлива! З ними треба день і ніч носити пістолета. Вони самі себе називають мисливським батальйоном. Вдала назва!

Солдати довкола зареготали, і за хвилину в залі вже панував такий самий гамір, як і доти. Гайді взяла Мері за руку, підвела до гурту цивільних у кутку й зупинилася біля чоловіка посеред гурту. Він був темноволосий, гнучкий, з розумним обличчям, дуже імпозантний. Мері відрекомендувала обох:

— Маріє, це — капітан фон Браухіч. Він… е-е… працює в замку. Капітане, це — моя кузина Марія.

Фон Браухіч легенько вклонився.

— Вам поталанило з кузиною, Гайді. Ми чекали на вас, фройляйн Шенк. — Він усміхнувся. — Але не сподівалися, що ви — така красуня.

Мері трохи засоромлено всміхнулась у відповідь:

— Ви чекали?..

— Він чекав, — сухо кинула