Читати книгу - "Високий Мисливець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Була б охота шукати Велькера. Такий не загубиться і дасть сам собі раду. А може, старого вже взагалі з'їла якась кицька…
— Хто не хоче, хай не йде, але тоді і йому ніхто не допоможе, якщо він попаде в біду. Отже, хто йде?
— Раз ви ставите такі умови, то, мабуть, усі підуть. А тепер розповідайте. Якщо завтра вирушимо, коли спаде роса, то ще виспимося.
— Гаразд. Почну спочатку. Я жив у добрих друзів на вапняному заводі. У мене було тли каное і чималий вантаж. З легким човном я міг упоратися сам, на другому мав іти Мітапіру, індіанець з племені ангаїтів. На жаль, він був не досить витривалий для такої довгої дороги. На третьому каное веслував Отонте, але він так само занедужав. В останню хвилину мені запропонував свої послуги молодий корентинець. Щоправда, метисам з провінції Коррієнтес не дуже довіряють, — не гнівайтеся, Алонсо, це так, — але той хлопчина мені сподобався. Він був моторний, послужливий і любив ті краї, куди я збирався їхати. Казав, що не боїться індіанців. Я послав його через річку до вождя селища Кюри по якусь дрібницю, і юнак довів, що таки може порозумітися з червоношкірими. Крім того, він умів добре управлятися з каное серед чорториїв. Мене трохи непокоїла, правда, його надто палка любов до зброї і мрія стати влучним стрільцем. На щастя, моя зброя не цікавила хлопця. Хоча б він і навчився поводитися з моєю рушницею, набоїв до неї все одно не дістав би. І він це знав. А рушниці-шомполки я залишив на вапняному заводі Калера Марсал. Отож його могли спокусити хіба що мій малий револьвер і ніж. Але із цими двома штуковинами я ніколи не розлучаюсь і певен, що ніхто не зміг би витягти їх у мене з-за пояса, навіть коли я сплю… Ну от, поставив я корентинця до обох вантажних каное на підміну веслярам, коли ті втомляться. Потім відкликав убік Отонте й Мітапіру і звелів простежити, чи не хапкий часом на руку цей хлопчина. Правда, особливої нагоди перевірити це так і не трапилось, бо у Мітапіро був тільки лук і стріли, а Отонте, хоч і дуже недовірливий, не мав нічого із зброї, окрім звичайної сокири.
Ми вже готувалися вирушати, коли раптом почувся гудок пароплава. Першою помилкою було те, що я відклав від'їзд і вирішив зачекати, чи немає мені листів. За годину пароплав підійшов, але не кинув якоря, а тільки сповільнив хід і спустив на воду дивовижне судно. Я ніколи не бачив нічого схожого. То було легеньке спортивне каное заводського виробництва. Красиве, але занадто вертке; у човні сидів чоловік, зовні — типовий англієць. Тропічний білий шолом, білий полотняний костюм. Він відштовхнувся від пароплава, і капітан Вієрчі одразу ж дав повний хід: певно, хотів пожартувати і добре гойднути іноземця на хвилях.
Проте каное це не завадило — англієць скерував човен проти хвиль, спритно втримав рівновагу і, випливши на спокійну воду, почав веслувати прямо до пристані. Він був, очевидно, точно поінформований, де чорториї, і сміливо проходив їх, не змінюючи курсу. Всі ми напружено стежили за ним, і з кожним його рухом зростала загальна симпатія до нього. Тільки мені він чомусь не сподобався — навіть не знаю чому. Я ніби відчував, що матиму неприємність через того чолов'ягу.
Англієць прив'язав каное і піднявся на берег. Там він зупинився і пильно оглянув одного за одним кожного з нас. Я бачив, як збентежилися люди під його поглядом. Тільки Отонте, коли англієць почав відверто роздивлятися його, скосив очі більше, ніж завжди, і засміявся. Це теж віщувало неприємності, але я подумав: «Чоловіче, з нами ти багато солі не з'їси. Ми зараз вирушаємо і забудемо про тебе». Мене зовсім не цікавило, чого він тут шукає, а проте я подумав, що було б неввічливо поїхати, не познайомившись із ним. Отож я знову відклав від'їзд і, вмостившись у гамаку, чекав, що буде далі. Чепуристий англієць сів на ящик навпроти мене, повільно витяг з кишені люльку й бляшану коробку з кепстейном[23]. Спокійно набивши люльку тютюном, він ще неквапливіше закурив і пустив хмарку диму. І все це без жодного слова, серед загальної мовчанки. Тишу порушували тільки порипування кілець мого гамака, та ще пирскання Отонте, який ледве стримувався, щоб не зареготати голосно. Нарешті озвався англієць.
— Вирушаєте на полювання? — запитав він.
Я мовчки кивнув головою.
— У вас добрі мисливські собаки?
Я знову кивнув.
— Хотів би їх побачити.
Я подав йому бінокль і вказав на протилежний берег, де моя зграя, прив'язана біля селища вождя Кюри, шаленіла так, що гавкіт долинав аж сюди.
— Хочу побачити їх ближче!
Я кивнув на його каное.
— Їдьмо зі мною.
— Ні.
Він устав, спустився до пристані і почав викладати із свого човна різні валізи й пакунки. Я ніколи не повірив би, що там могло стільки вміститися. Потім англієць сів у човен і вирушив на той берег. Але тепер, коли каное було розвантажене, воно вже гірше слухалось господаря. Кілька хвилин човен крутився в чорториї, потім знову поплив прямо і швидко. Англієць був натренованим спортсменом із сталевими м'язами і справді сміливою людиною, та цього замало, щоб жити в джунглях. Дикий праліс вимагає відповідної поведінки — справедливості, сердечності, приязні, а цей іноземець, тільки-но появившись тут, уже довів, що всього цього йому бракує. Певно, він думав, що стоїть вище за інших, що він — надлюдина, а такі зухвальці рано чи пізно натрапляють у житті на опір і зазнають краху.
Побачивши, куди пливе цей чоловік, я вирішив полегшити йому знайомство з нашими сусідами і попросив Мітапіру дати сигнал індіанцям, що до них їде гість. Я стежив за англійцем у бінокль. На індіанців, які допомогли йому підтягнути каное до причалу, він не звернув ніякої уваги, мовби й не помітив їх, а з вождем, котрий вийшов йому назустріч,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Високий Мисливець», після закриття браузера.