Читати книгу - "Суддя та його кат, Фрідріх Дюрренматт"

Берлах встав о шостій, так і не склепивши очей. Була неділя. Старий помився і перевдягнувся. Потім викликав таксі, снідати він мав намір у вагоні-ресторані. Одягнув тепле зимове пальто і вийшов із будинку в сірий ранок. Він був без валізи. Глянув у безхмарне небо. Повз нього пройшов студент — від нього тхнуло пивом.

«Це Блазер, — подумав Берлах. — Він, бідолашний, уже двічі завалив фізику. Хіба не вип'єш з горя?» Під'їхало і зупинилося таксі. Велика американська машина. Водій високо підняв комір, Берлах не бачив його очей. Відчинилися дверцята.

— На вокзал, — сказав Берлах і сів у машину. Авто рушило.

— І що? — спитав голос поряд із ним. — Як ти себе почуваєш? Добре спав?

Берлах повернув голову. Поряд із ним сидів Ґастманн. Він був убраний у світлий плащ і сидів, схрестивши руки на грудях. На руках — брунатні шкіряні рукавиці. Він був схожий на старого глузливого селянина. Водій повернувся до нього і вишкірився. Він опустив комір, і Берлах впізнав одного із слуг Гастманна. Берлах нараз збагнув, що опинився в пастці.

— Що ти іще від мене хочеш? — спитав він.

— Ти продовжуєш мене вистежувати. Ходив до письменника, — сказав голос збоку, і це прозвучало як погроза.

— Це моя робота.

Співрозмовник не спускав з нього очей.

— Досі кожен, хто мене вистежував, помирав, Берлах.

Водій їхав на шаленій швидкості вгору вздовж Аарауерстальден.

— Я завжди тебе вистежував, але досі живу, — спокійно відповів комісар.

Обоє помовчали.

Водій на величезній швидкості їхав до площі Вікторії. Якийсь дідок кульгав через дорогу і ледь не втрапив під колеса.

— Тихіше, — роздратовано сказав Берлах.

— їдь швидше, — наказав Ґастманн і знущально подивився на Берлаха. — Я люблю швидко їздити.

Комісара морозило. Він не любив приміщень, де бракувало повітря. Вони промчали через міст із срібною стрічкою річки попід ним, обігнали трамвай і зі швидкістю стріли увірвалися в місто, яке охоче розкрилося їм назустріч. Вулиці були ще порожніми, а небо над містом — скляним.

— Я би радив тобі вийти з гри. Настав час визнати свою поразку, — сказав Ґастманн і натоптав собі люльку.

Старий подивився на темні склепіння будівель, повз які вони проїжджали, на примарні постаті двох поліцейських, що стояли біля книгарні Ланга.

«Гайсбюлер і Цумштег, — подумав він. — Треба буде нарешті розрахуватися за Фонтане».

— Ми не можемо припинити нашої гри, — сказав він врешті. — Тієї ночі в Туреччині ти завинив, Ґастманне, бо запропонував парі, а я — погодився.

Вони проїхали повз будівлю Фередальної ради.

— Ти все ще гадаєш, що це я вбив Шміда? — спитав Ґастманн.

— Я не сумнівався в цьому ані жодної миті, — відповів комісар і продовжив, байдуже спостерігаючи за тим, як співрозмовник прикурює свою люльку. — Я тоді не зміг притягнути тебе до відповідальності за злочини, які ти скоїв, тому тепер я зловлю тебе на злочині, якого ти не скоював.

Ґастманн уважно подивився на комісара.

— Про це я не подумав, — сказав він. — Тож змушений буду вжити заходів.

Комісар промовчав.

— Можливо, ти більш небезпечний, ніж я гадав, — замислено сказав Ґастманн зі свого кутка.

Машина зупинилася біля вокзалу.

— Це востаннє я розмовляв з тобою, Берлах, — сказав Ґастманн. — Наступного разу я вб'ю тебе. Звісно, за умови, що ти виживеш після своєї операції.

— Ти помиляєшся, — відповів Берлах, стоячи на майдані і відчуваючи, що ранок холодний і що він старий. — Ти не вб'єш мене. Я — єдиний, хто знає тебе, і тому тільки я можу тебе засудити. І я засудив тебе, Ґастманн, засудив на смерть. Ти не переживеш сьогоднішнього дня. Кат, якого я обрав, прийде сьогодні до тебе. Він уб'є тебе, бо це має врешті статися, така Божа воля.

Ґастманн зіщулився і здивовано вибалушив очі на старого, але той пішов до вокзалу, сховавши руки в кишені. Не обертаючись, зайшов до темної будівлі, яка поволі наповнювалася людьми.

— Ти — блазень! — раптом вигукнув услід комісарові Ґастманн, так голосно, що обернулися перехожі. — Ти — блазень!

Але Берлаха вже не було видно.

День, який все потужніше заявляв про себе, був ясним і сповненим сили, бездоганна куля сонця відкидала чіткі та довгі тіні, які, в міру того, як сонце здіймалося над пругом, ставали лише трохи коротшими. Місто, схоже на білу мушлю, лежало горілиць, вбираючи в себе світло, заковтувало вулиці, щоб уночі знову виплеснути з себе сотнями вогнів це чудовисько, що породжувало, знищувало і закопувало в землю все нових і нових людей. Ранок світився все яскравіше, розжарюючи яскраві куполи над церквами, дзвони яких ще було чути, але вони потроху вже затихали. Чанц чекав уже цілу годину, світло, що падало з мурів, робило його блідим. Він нервово ходив сюди-туди по листю перед катедрою, розглядав потворні фігури, які повтуплювалися у підсвітлений сонцем асфальт, а з їх ротів виплескувалася вода фонтана. Нарешті відчинилися церковні ворота, і з них вилився густий потік людей, але Чанц відразу розгледів у ньому білий плащ. До нього підійшла Анна. Вона сказала, що рада його бачити, і подала руку. Вони піднялися по вулиці Кесслера, загубившись серед потоку старих і юних парафіян. Тут професор, там — по-недільному парадна дружина пекаря, два студенти із однією дівчиною, кілька десятків службовців, вчителі, усі чисті, вимиті, голодні, у приємному передчутті смачного обіду. Вони перетнули площу Казино і спустилися до Марцілі. На мості зупинилися.

— Панно Анна, — сказав Чанц. — Сьогодні я впіймаю вбивцю Ульріха.

— Ви знаєте, хто це? — здивовано спитала вона.

Він подивився їй в очі.

Вона стояла перед ним, бліда і худенька.