Читати книгу - "Нові пригоди Електроника, Євген Серафимович Велтистов"

“Усе, — признався пес. — Човен. Мотоцикл. Корову. Будинок. Господаря. А ти навчиш мене літати?” — запитав цікавий Сторожовий.

“Навчу, — пообіцяв Рессі. — Але тебе треба начинити електронікою”.

Білобокий здригнувся, схопився на міцні лапи.

“Не треба, — прогарчав він. — Я і сам навчуся літа ти!” — І кинувся бігти щодуху.

Рессі без великих зусиль наздогнав його, але не став обганяти, побіг поряд.

Це був, мабуть, найважливіший день у їхній подальшій дружбі.

Усією зграєю пси зіграли на пустельному спортмайданчику в футбол, піддаючи м’яч носами й інколи огризаючись, зіграли у справжній собачий з нічийним рахунком футбол. (Рессі не проявляв своїх здібностей, тримався нарівні з іншими.) Коли хмари куряви на футбольному полі осіли, зграя вже купалась у річці, а найвідважніші плавали з берега на берег. Потім вони пообсихали (Рессі зарядив свої сонячні батареї), попасли череду корів (Рессі вибрикував з телятами) і, повернувшись у село, посідали вздовж дороги біля царини чекати господарів.

Рессі не знав, кого він чекає, але всі сиділи чи лежали з умиротвореним виглядом, і він не рушав з місця. Утихомирилися дворняги. Дрімали на лавках бабусі. Завмерли біля своїх вудочок рибалки. Опускалося помалу сонце. Сидів серед своїх і Рессі, вперше не чуючи закликів з далекого табору.

Щось у ньому сьогодні звершилось, але що — він не знав.

І раптом зграя залементувала, схопилась і побігла по дорозі. Назустріч їхав автобус. Ось автобус зупинився, з нього повиходили втомлені, засмаглі, аж чорні, люди. Від них тхнуло потом і машинним мастилом. Собаки кинулися до своїх господарів, одержали порцію ласкавої прочуханки, прилаштувалися до ноги, потрюхикали в село. Здавалося, всі враз забули про електронного товариша. Тільки Сторожовий оглянувся, винувато рикнув: “Вибач, поспішаю!”

Його господар теж оглянувся, запитав білобокого:

— Хто такий? Вперше бачу.

“Це Рессі, — прогавкав Сторожовий собачою мовою, та господар його не зрозумів. — До побачення, Рессі!” — здаля гавкнув пес.

“Давай! Привіт!”

Рессі залишився сам на курній дорозі.

І нарешті він почув:

“Рессі! Ти куди запропастився, Рессі?”

Рессі розпустив крила й попрямував до табору.

Того вечора ніхто не дорікнув Рессі за відсутність, і він лишився задоволений прожитим днем. Сторожовий може не задаватися, у Рессі — свої господарі!

Елек ладнав електронну плиту, погладжуючи її по залізному боці й час від часу примовляв:

— Зараз ти будеш у формі…

Елечка йому допомагала. Рессі спостерігав за ними.

— Чому ти з нею розмовляєш? — запитала Електроничка. — Хіба вона жива?

— Я робітник, а вона роботяга-кухарка, — жваво відповів Елек. — Хто вранці зварить сніданок? Тільки вона! Я полагоджу її якнайкраще!

— Якщо ти робиш краще, ніж інші, — то не зазнаєшся?

Елек сіпнув плечем, відповів серйозно:

— Не зазнаюся. Людина безмежна у своїх здібностях. Ми вчимося один в одного.

“А я вчуся в собак”, — трохи було не признався Рессі.

Електронний пес гавкнув, ніби звичайний дворняга, й Електроник, уважно глянувши на нього, немов про щось здогадався. Він припаяв останній контакт, поставив на місце стулку, натиснув на кнопку. Плита ледь чутно загуділа, запрацювала, нагрілася.

— От і все, — сказав Елек кухареві. — Сніданок не запізниться.

Так, господар Рессі був майстром на всі руки. Рессі знову гавкнув — тепер уже електронною мовою, нагадуючи про свої нічні обов’язки, й господар сказав йому:

— Лети!

Ночі Рессі проводив високо над Землею — у космічному просторі.

Серед супутників, станцій, кораблів, що оберталися по навколоземній орбіті, він був найменшим, проте аж ніяк не найнезначнішим космічним снарядом. Розпустивши крила, які вбирали сонячну енергію, Рессі досліджував водночас Землю і далекі зірки. Блакитна куля з морями й океанами, чіткими контурами материків, хмарним серпанком, сніговими шапками полюсів повільно пропливала під ним, і Рессі бачив, як день переходить у ніч, як пори року поступово змінюють кольори країн і континентів.

Десь там, серед північної зелені, напнутої покровом ночі, блакитнів маленький острівець — Волошки, і в дощаних сінях чутко дрімав його друг Сторожовий. А зовсім поряд з Волошками бігли безлюдним шосе хлопчик і дівчинка, перекидаючись на ходу короткими репліками. Рессі й зараз чув крізь космічну тріскотню їхні приглушені голоси:

— Я не бачила моря…

— Ти побачиш, обов’язково побачиш море…

— Яке воно?

— Яке? Як велике синє дерево… Я поки що не бачив моря…

Над Південною Америкою немає хмар, сонячна спека. Рессі сфокусував свій зір на перуанській пустелі Наска. При сильному збільшенні тут можна побачити накреслені на скельному плато фантастичні фігури. Мавпа, риба, птах, кит, собака — гігантських за земними мірками розмірів. Туристи звичайно роздивляються їх з літака або вертольота, але всю картину пустелі дає лише погляд з космосу.

Рессі фотографував загадкові малюнки, передавав їх на Землю — Електроникові.

Хто позрізав так акуратно гори й закарбував на камені, ніби потужним лазером, свою фантазію? Хто увінчав ці зображення постаттю людини у скафандрі? Хто подарував стародавнім символам вічність? Рисунки в пустелі Наска світилися з-під кам’яної основи, їх нічим не можна було стерти, зрізати, знищити…

Елек знав, що на краю пустелі, в місті Іке, зібрано цілу бібліотеку з каменів різної величини. На них різцем записано знання мудрого, невідомого нам народу, пращурів індіанців — племені інків. На каменях — зображення екзотичних звірів, птахів, риб, підземних і підводних плазів, сценки лікування різних хвороб людини. Ось камінь — глобус земної кулі з материками й океанами… Камінь — карта зоряного неба… Камінь Всесвіту з галактиками…

Як могли пращури інків задовго до