Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

— Поглянь, який прекрасний гравіліт я тобі пропоную, — сказав він, заводячи мене на ескалатор. — Власна конструкція, автопілот керується і твоїми бажаннями, і безпекою.

Він тягнув мене до гравільота, а я намагався пригадати, де я його бачив і як його звуть. І тому, коли він запитав: “береш?”, — на знак згоди кивнув головою.

Його задерикувате обличчя у ластовинні сліпучо всміхалося, показуючи міцні білі зуби з синюватими дужками.

— Спасибі за подарунок! — вигукнув він, і я не зрозумів, на що він натякає і чого від мене хоче за свій апарат.

— Дозволь запитати, — почав він і, дочекавшись кивка, вів далі:

— Бачиш, мені колись автомат історії повідомив про зовсім незрозумілих людей, які жили у двадцятому столітті. Вони називалися фашистами…

Він змовк, і губи його тремтіли. Але він не звернув на це уваги. Певне, ця людина не знала про те, що його губи здатні тремтіти. Я не розумів, чому його так хвилюють події двадцятого віку.

— А потім те ж саме мені розповів дід. І ще про нашого предка, ім’я якого не збереглося через те, що воно не гідне пам’яті. Спочатку його звали грабіжником — він займався тим, що входив у чужі домівки і забирав одяг…

На його тремтячих губах промайнула слабка посмішка, а я не бачив у тому, що він розповідає, нічого смішного. Потім зрозумів: він не пам’ятає того, що пам’ятаю я. Саме тому він посміхається, пригадуючи про злодія.

— Його схопили, ізолювали в спеціальному будинку, де стіни були непрозорі, а на вирубаних у них квадратах були залізні грати. (Знову на одну лише мить його губи склалися у слабку посмішку). А потім інші люди звільнили його, прийняли в своє суспільство. Він став фашистом, служив начальником табору. Це був табір, куди людей зганяли силоміць. (Більше він не посміхався). Дід розповідав, що той предок палив у печах живих людей і одержав за це великий чин…

Хвилювання рудого посилювалося. З усього видно, він готувався заговорити про найважливіше. В повітрі війнуло сіркою і квітами. Його блакитні очі перелякано дивилися на мене.

— Бачиш, я, звичайно, як і всі, трохи знаюся на геології та медицині. Але в основному, якщо пам’ятаєш, я конструктор.

Тепер я пригадав. Його звали Гей. (Від стародавнього імені Гейнц). Гей — творець “Пошуку”. Я бачив його того дня, коли “Пошук” стартував з космічної бази. Гей стояв па спостережному пункті, що опускався, і все задирав голову догори, щоб ще й ще бачити своє дітище, яке зараз понесеться до зірок. Він здавався мені людиною величезного зросту. Його обличчя було рухливим, а очі зіркими, як спостережні прилади. Мені навіть не вірилося, що зараз переді мною стоїть та сама людина.

І як важко йому не було, але він наважився вимовити:

— У нас у роду всі темні, а в мене волосся руде, як у того предка. І очі блакитні. Як у нього. І коли робота не йде на лад, у мене бувають напади гніву. Такий самий темперамент, збудливість, те, що називають неврівноваженою психікою. Бувають хвилини, коли я можу розірвати креслення, наговорити грубощів товаришу. Розумієш?

Він зиркнув мені в очі. І я зрозумів, що він ще не сказав найголовнішого, що він боїться не за себе.

— У мене є син. І зовні він дуже схожий на мене… До, буде, коли він виявиться слабким і не зуміє притлумити в собі спадкову пам’ять? Я щось чув про спадкові спалахи раз у кілька поколінь…

Нарешті я зрозумів, чого він боїться. Тепер настала моя черга посміхнутися, і його обличчя вразу посвітлішало, ніби моя посмішка освітила і його.

— Це не успадковується, — сказав я таким тоном, щоб у нього не зосталося сумнівів. Мені здавалося дивним, що якийсь там фашист міг бути подібним, хоча б і зовні, на творця “Пошуку”. Та хіба байдужість природи мав межі?

Він боляче стиснув мою руку, його голос одразу ш змінився, набрав сили:

— Ну, тепер спасибі тобі ще за один подарунок. Велике спасибі!

І тут, як при спалахові блискавки, я зрозумів, чому він дякував мені за гравіліт, який я прийняв від нього, що він мав на увазі під словом “подарунок”. Пам’ять знову пожартувала зі мною. Я жив у двадцять сьомому віці, але слово “подарунок” сприйняв так, як його б сприйняли кілька століть тому, коли речей для всіх не вистачало і люди залежали від них. А зараз Гей дякував мені за те, що я прийняв створений ним гравіліт, вробивши тим самим подарунок йому. Адже я мав можливість вибрати апарат, запропонований іншим конструктором. Хіба міг Гей не посміхатися, згадавши про людину, яка займалася зовсім незрозумілою йому справою — грабуванням?

Я побачив Степ-Степановича востаннє… Власне кажучи, не його, а те, що від нього лишилося. Уламки апарата, на якому він літав, мерехтіли жовтогарячими цяточками.

Я терпляче чекав, доки закінчать обстеження, передбачав результати. Паличкою колупаючи землю, розбивав зліплені грудочки.

— Він вимкнув автопілот і перейшов на ручне управління, — сказав один із членів комісії. Інший злякано подивився на мене, штовхнув його ліктем, і вони перейшли на шепіт.

“Нічого іншого нам все одно не зоставалось”, — думав я. — Змив частини пам’яті або божевілля, божевілля або змив пам’яті”.

— Він загинув через власну необачність, але… — почав голова комісії.

Я урвав його!

— Не намагайтеся мене розсмішити. В такій ситуації це не вийде.

Він стомлено махнув рукою.

Степ-Степанович загинув тому, що з його пам’яті були змиті відомості, необхідні для управління гравільотом. Ми розвантажували нижні поверхи. Хіба могли ми знати, що викидаємо з кожної “комори”? Ми могли викинути навіть правила ходіння або відомості про