Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Тягне холод, мряка бура

Від поблизької ріки.

Вулиці тісні і темні,

Мов рови ті глибоченні,

Глухо кождий крок луна;

Ні тобі душі живої,

Хоч собаки де якої,-

Всюди тьма і тишина.

«Ну,- сказав халіф,- се й варе, 15

Мій коханий Джіафаре,

Гарний лад у тебе тут:

Для царя найкраща річ,

Як усякий, скоро ніч,

Спать лягає у свій кут.

Хто за дня, мов віл, трудиться,

Тому ніччю твердо спиться;

Все життя мине отак,

Що про жадні злі пригоди,

Про права і про свободи

Не подумає ніяк».

В отакім-то розговорі

Три вандрівники нескорі

Вулицями звільна йшли:

Тут завернуть, там пристануть,

Тут замовкнуть, там заглянуть,

Чей би щось нове знайшли.

Але гов! се що за диво?

В одній уличці, що криво,

Мов поламана, біжить,

Чути голос прездоровий:

Баритон собі чудовий

Так співа, аж дім дрижить.

«Слухайте! - халіф мовляє.-

Се ж направду хтось співає!»

«Ні,- промовив Джіафар,-

Хто б співав так серед ночі?

Хтось кричить! Рятунку хоче.

Може, напад чи пожар?»

І всі три що мали сили

На те місце поспішили,

Відки голос той луна;

Бачать: вулиця в спокою,

Ні пожару, ні розбою,

Ні сліду ніде нема.

Але гляньте, край дороги

Дім стоїть досить убогий,

А край брами між стовпів

Там одне собі віконце

Світить, мов крізь мряку сонце,

Відтам той лунає спів.

До віконця до покою

З вулиці сягнеш рукою,-

Та заглянуть - де, де, де!

Мигне тінь часом на латі,

Видно: ходить хтось по хаті

І співа, аж ляск іде.

Став халіф із Джіафаром.

«Ну, чей, вийшли ми недаром!

Слухаймо, що він співа».

А з хатини без упину

В сонне місто голос линув,

Вимовляв такі слова:

«Там на небі честь аллаху,

На землі ж не маю страху,

Ні гризоти, ні турбот;

Маю силу,- запрацюю,

З’їм, і вип’ю, й потанцюю,

І сміюся з всіх пригод».

«Джіафаре,- цар мовляє,-

Чи ти чув, що сей співає?

Бравий се, мабуть, козак.

Ну, застукай у віконце,

Я хотів би з ним доконче

Познакомитися як.

Дай привіт йому звичайний,

Та не видай нас із тайни,

Впрошуйсь ніби на нічліг,-

Ти вже знаєш, як збрехати,

Щоб пустив він нас до хати,

Щоб його пізнать я міг».

Джіафар не спротивляєсь,

Аж на пальчики спинаєсь

Та й у шибу: стук, стук, стук!

«Хто там? - чути крик із хати.-

Хто тут сміє стукотати?

Ех, як хоплю добрий бук!»

«Не у гнів вам, пане милий,

Ми чужі тут, заблудили,

Із Дамаска ми купці…

У знайомого одного

Ми гостили трохи довго

Та й змили́ли вулиці.

До господи нам не втрапить,

А сторожа як поцапить,

То в арешт запре якраз;

Тож огляньтеся на бога,

Не гоніте від порога,

Підночуйте крихту нас!»

Тут з вікна, що було вище,

Здоровенна головище

Вихиляється й глядить;

Звис на очі чорний волос,

І, мов з бодні, дужий голос

Не то мовить, то кричить:

«Ви купці? По правді всякій?

Ой, ви скорше розбишаки,

Луп’ярі та батярі!

Щось мені, як бог великий,

Не до шмиги ваші пики,

Щоб гостить о тій порі…»

«Пане,- Джіафар промовив,-

Щоб господь вас поздоровив!

Не беріть на душу гріх!

Ми спокійні, чесні люде,

А вам гріх від бога буде

Не пустить нас на нічліг».

«Ах, драбуго ти одна,-

Мовив голос із вікна,-

Ти про гріх мені торочиш?

Сам пройдисвіт, дурилюд,

Поночі припхався тут!

Знаю я, чого ти хочеш!

Вас там три є шалапути,-

Лиш вам двері відімкнути,

Ввалитесь, мов сарана,-

Не щоб на ніч захиститься,

Щоб наїстись і напиться

Мого хліба і вина».

«Пане, богом кленемося,

Що ми й не доторкнемося

До напою і до страв!

Ми вечеряли, ми ситі,

А вино те грішне пити

Магомет нам заказав».

«Ну, глядіте ж,- говорило

Чорне із вікна страшило,-

За се слово вас пущу.

Та в підпору сьому слову

Лиш одну свою умову

Вам відразу назначу.

Маєте мені у кліти,

Як сліпі й глухі, сидіти,

Тихо, як у лапці щур;

Що я роблю, чи лишаю;

Чи говорю, чи співаю -

Ви мені ані мур-мур.

Се вам я із серця раю,

Бо тут жартів я не знаю,

А на злюк та розбишак

Маю ось що»,- і з вікна,

Наче довбнище страшна,

Випручавсь його кулак.

«Ну,- сказав халіф,- нівроку!

Сим струментом раз до року

В бік дістати, та й доси́ть.

Аж тремчу, чим се скінчиться!

А Джафар яка лисиця!

Вміє нічлігу просить!»

Тим часом внутрі будинку

Клямка брязь! і за хвилинку

Ключ у замку заскрипів,

І патлата головище

Вихилилась. «Прошу ближче!

Тут! На сходи між стовпів!»

Гості в пітьмі лап-лап-лап

І по сходах шлап-шлап-шлап,

А господар їм здолини:

«Стійте, де хто є! Гей ну,

Най сі двері я замкну,

То впущу вас до хатини».

Входять. Хатка невеличка,

Стільчик, лавка і поличка,

Чисто виметений піл; 16