Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

class="p">Іще з часів Давнього Риму слізливі розжовування страждань підкорених народів були улюбленою темою імперської писемної традиції — у такий спосіб підсилювався тріумф завойовницької раси. Проте Черчилль переносить її рівнем вище, активно гримає на британську владу та її сухі гарантії. Це він писав: «Твердження, що до поранених дервішів ставляться з усією тактовністю та увагою, настільки позбавлене правди, що межує з безглуздям».

Він публічно лає Кітченера за його спосіб ведення війни. Поносить за те, що той осквернив могилу Магді44 та забрав його голову як трофей (і нібито ховав її в каністрі з-під гасу). І критика від Черчилля була виправдана, однак несамовита й зарозуміла.

Кітченер був головнокомандувачем, людиною, з якою Вінстон особисто брав участь в бою того ранку. (Хоча є сумніви в тому, чи Кітченер узагалі знав, що офіцером, з яким він говорив, був той сумнозвісний Черчилль.) І Кітченер — це не якийсь «колишній» вояк, згодом, у Першій світовій війні, йому судилося керувати британськими збройними силами.

Отак: бути облитим брудом самовпевненим молодим офіцером-вискочнем, який, до того ж, служить у твоїй армії. Черчилль, здавалося, грав і за своїх, і за чужих, чим доводив генералів до нестями. Він користувався своїм військовим статусом, щоб потрапити в осередок подій, — а потім їх же і лаяв. Та Кітченерові варто було підготуватись до такого — Черчилль не раз уже це провертав, і всім це було відомо.

Ось, до прикладу, як він відплатив серу Біндону Бладові за ласку взяти його з собою з Малакандським польовим корпусом. У листі до матері він осипав прокльонами всю ту експедицію, кажучи, що вона «у плані фінансовому — згубна, у моральному — нечестива, у військовому розумінні — нерозв’язна, а в політичному — суцільна помилка». А найважливіше те, що він приблизно так само висловлювався й публічно. Свою заключну статтю для «Дейлі Телеграф», відправлену з Наушера 16 жовтня 1897 року, він завершив невтішним аналізом: «Із жалем зізнаюсь, що не бачу жодних ознак бодай якоїсь домовленості з племенами… Визнані ворожими, вони покарані, але так і не скорились, тим паче не стали сумирними, ба більше: їхній фанатизм так і залишився непохитним, а варварство — непримиренним».

І як ці слова могли підбадьорити читача «Телеграф»? Хоч в інших питаннях він із більшим ентузіазмом ставиться до всієї цієї малакандської справи, проте, попри всю показну та іноді шалену сміливість, старше командування так і не рекомендувало його до Хреста Вікторії. І не дивно, що Кітченер «через не хочу» взяв його з собою до Судану — погодившись лише тоді, коли, схоже, у 1898 році подруга Дженні написала йому: «Сподіваюся, ви візьмете Черчилля: гарантую, писати він не буде». Хa! Непоганий жарт, правда?

Невідомо, на які безсоромні кроки йшла Дженні перед цією жінкою чи її друзями в британських військах, — та її син виконав головне завдання журналіста. Він поставив читача на перше місце.

Він розповідав історію так, як сприймав її сам. Відкриваючи своє серце. Звісно ж, він не був супротивником імперіалізму та західних поглядів — таким собі попередником авторів стражденних репортажів з В’єтнамської війни. Він свято вірив в імперію. Та це не означало, що він міг ігнорувати те, що бачив на полі бою: той надзвичайний бойовий дух та стрілецьку майстерність бурів і те зло, яке несли кулемети «максим».

Іще ніхто ніколи не розбирав його істинної щирості у викладі думки. Тільки Гарольд Ніколсон якось в іншому контексті сказав, що серед безлічі чеснот Черчилля є те, що він «справді не може казати неправду». Таке резюме потребує пояснень: він міг злегка «натягти» трактування воєнних подій, але в його журналістиці була непідробна рішучість зобразити істину.

Я ж скажу так: до біса всіх тих наклепників. Хіба Івлін Во хоч колись написав репортаж, бодай наполовину такий хороший, як Черчиллеві повідомлення з Малаканду або Судану? Причина, чому Черчилля пам’ятають і його вислови досі на вустах, у тому, що він умів оперувати стількома різноманітними стилями: не лише псевдоґіббонівським, а загалом англосаксонською енергетикою.

«Там така курка! Там така шия!»

«Боротись на узмор’ї…»

«Крові, праці, сліз і поту»

«Ніколи досі на полях людських конфліктів не було, щоб настільки багато людей завдячували настільки багатьма речами настільки небагатьом».

Часто він пишномовний та неокласицистичний, проте вислови, завдяки яким його пам’ятають, є шедеврами лаконічності. Він полюбляв нові слівця так само, як захоплювався винайденням нових машин. До прикладу, вперше почувши привезене з Америки слівце stunt45, він нестямно ним захопився. «Stunt. Stunt», — усе повторював він, прокручуючи його на язику, і заявив, що використає його за першої ж нагоди.

Він був одним із великих мовних новаторів. Коли світові лідери збираються розглянути кризу, у них відбувається «саміт», на якому вони обговорюють, наприклад, залізну завісу. Ці неологізми або винайдені, або введені в ужиток Черчиллем. Інколи він міг бути по-ґіббонівськи серйозним, іноді — радше веселим Ґіббоном, проте завжди плідним і неодмінно влучним.

А почалось усе зовсім рано. Одним із міфів про Черчилля є те, що в школі він завжди відставав. Ще у 1884 році в підготовчій школі у Брайтоні він був першим з класичних наук. Візьмімо, до прикладу, його перше написане в Герроу есе на тему Палестини в часи Івана Хрестителя. Ось він аналізує фарисеїв: «Їхні провини численні. А чиїх провин небагато? І той, хто з усією християнською правдивістю заручиться, що вони більш нечестиві за нього самого, вчинить той самий злочин, за який щойно засуджував інших».

У цьому весь Черчилль. Люті осудження фарисеями інших усіма знані, та якщо ж і ми так суворо судитимемо їх, то й самі сфарисействуємо! Парадокс! Навіть у 12—13 років він уже намацує в собі хист до влучного слова. Ще задовго до подорожі в Індію і тривалого дослідження праць Ґіббона та Маколея він завчив 1200 рядків «Пісень Давнього Риму».

Усе різноманіття його інтонацій було закарбовано на електронному носії разом із його словниковим запасом, що оцінюється приблизно в 65 тисяч слів (а більшість людей володіє десь половиною або й третиною від цього числа), — то були його непереможні знаряддя, якими він користався задля досягнення всієї сукупності своїх цілей.

То був його власний прожектор, яким він керував для надання публічності своїй особі та виставлення себе в драматичному світлі. На відміну від інших молодих солдатів, він міг бути певен у стійкому й тривалому сповіщенні світу про свою хоробрість, оскільки сам про це інформував. Але, на подобу батька, умів використовувати вправність до слів задля впливу