Читати книгу - "Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко"

— Чого стоїш, тумане! — скрикнув капітан до сторожа. —Чому не поможеш мені бодай відтерти нещасливого, що з твоєї вини може навіть головою наложити?

— З моєї вини? — грубо відмовив сторож.

— А з твоєї! Бо твій собачий обов’язок був посипати гололедицю, що він на ній упав.

Сторож нерадо, хоч не без внутрішнього перестраху, взявся помагати капітанові. Нарешті по кількох хвилях сильного натирання і розбуджування старий прийшов до себе.

— О боже! — промовив слабим голосом. — Що зо мною? Що сталося?

— Нічого, нічого! — мовив капітан. — Ви впали ось тут на леду.

— А, так, я впав! Ударився в голову... О боже!

— Що ж, можете встати? — питав капітан, підводячи його на рівні ноги. Та дідусь захитався і був би впав знов, коли би присутні не були підхопили його на руки.

— Ох, не можу! Сили не маю! — стогнав старий.

В тій хвилі прибув поліціянт і, довідавшися, що сталося, зараз післав хлопця по фіакра, щоби відвезти старця до шпиталю, записав собі назву недбалого сторожа, а потім, обернувшися до капітана як до головного свідка, запитав його про ім’я і назву.

— Капітан Антін Ангарович, живу ось тут на Пекарській, нумер четвертий, — мовив капітан.

Поки поліціянт нотував се в своїй книжечці, дідусь, почувши сю назву, почав дивно тремтіти. Голова його затряслася, мов у дитини, що їй збирається на плач; уста почали рушатися, немов говорили щось, тільки що в горлі не ставало голосу. Кілька разів силкувався піднестися, та надармо. З присутніх ніхто не завважав сих рухів; увагу всіх присутніх заняв сторож, що плачливим голосом почав толкуватися перед поліціянтом, переплітаючи те благання грубою лайкою на жінку, що, мовляв, сама всьому винна, бо мала посипати тротуар, а не посипала. Старий сидів насеред тротуару, серед тої купи людей, що збіглася з цікавості, падка на новинку і на скандал, та тепер не звертала на нього уваги. Його лице, ще забризкане кров’ю, бліде і зіссане нуждою, крім болю, виявляло ще почуття якогось розпучливого бажання — вчинити щось, сказати щось і при тім страх задля неможності вчинити те, чого бажалося. Се був вид чоловіка, що серед пустого поля впав до глибокої криниці і знає, що сам, без чужої помочі, не здужає видобутися з неї, а при тім знає, що його крик і благання мусить лишитися марним і безплодним. Аж ось у хвилі, коли капітан якось наблизився до нього, визираючи приїзду фіакра, дідусь тремтячою рукою сіпнув його злегка за полу плаща. Капітан обернувся до нього, нахилився і з зачудуванням побачив той вираз страшенного заклопо-тання на старечім лиці.

— Що, татку, що вам є? — запитав з теплим співчуттям.

— То... пан... є... капітан... Анга...

— Так, Ангарович. Може, мене знаєте?

Дідусь заперечив рухом голови та рівночасно судорожно замахав рукою, даючи знак, що хотів би щось говорити, але не може.

— Де ж ви так ударилися? — запитав поліціянт, підходячи до старого.

— Ось тут... тут... — стогнав старий, показуючи лице і чоло, де тепер видно було великий синявий набій.

— Ви тутешні?

— Ні, не тут...

— А як називаєтеся?

— Ми... Ми... Михайло...

Назви не міг доповісти. Зомлів другий раз.

— Везіть його швидко до шпиталю, — мовив капітан до поліціянта, — щоби не вмер тут на місці. Очевидно, він дуже ослаблений. А може, навіть голодний. Якби там треба було що купити для нього, то прошу, даю се для нього.

І капітан подав поліціянтові гульдена. Присутні зложили також; по кільканадцять крейцарів. Тим часом над’їхав фіакер. Поліціянт велів підсадити зомлілого бідолаху на дорожку, сам сів обік і велів живо їхати до головного шпиталю.

Отся пригода, зрештою зовсім не жадна рідкість на львівськім грунті, попхнула капітанові думки в інший бік, ніж досі. Почуття сповненого обов’язку супроти ближнього додало йому сили і відваги. Хоч уже добре смеркалося, у нього на душі робилося якось ясніше. Почав навіть сам собі робити закиди за те, що перед хвилею так чорно глядів на свої сімейні відносини, що підозрівав загадки і тайни там, де їх, правдоподібно, зовсім нема.

— Все воно якось буде, небоже Антосю! — мовив сам до себе. — Все якось уложиться і, може, навіть ліпше, ніж би ти сам хотів. Тілько спокійно, без лишнього гармидеру! Nur nicht übersetürzen![12] — як мовив той німець-гончар, коли йому віз з горшками перевернувся до рова. Щоби тілько ти сам не зробив нічого такого, чого б потім мусив жалувати, а з рештою здайся на божу волю!

Так філософуючи і моралізуючи, капітан завернув з Пекарської і пішов до міста. Не знав, властиво, куди має йти і пощо, але йти додому не почував ані охоти, ані потреби. Прийшовши на Бернардинський плац, звернув на вулицю Галицьку, відси вийшов на ринок, відси на Трибунальську і поперед головний одвах вийшов на вулицю Кароля Людвіка. Йшов сими вулицями, де горіло найбільше світла і снувало найбільше прохожих. Вулицею Кароля Людвіка звернув на плац Мар’яцький, відси на Академічну і так по цілогодиннім проході, огляданні вистав склепових, пильнім відчитуванні титулів книжок, виставлених у антикварнях та книгарнях, підслуханні множества незначучих відривків уличних розмов, майже сам не знаючи, як і коли, капітан опинився на вулиці Фредра перед будинком офіцерського касину. Тільки тепер пригадав собі, що, виходячи з дому, в глибині душі мав, властиво, постанову, щоби тут здибатися з Редліхом і зажадати від нього вияснення щодо того бешкету, який зробив йому сьогодні в його власнім домі.

Була ледве шоста година. В касині не було ще майже нікого, тільки в більярдовій залі два молоді резервові офіцери грали в більярд, голосно викрикаючи числа зроблених карамболів. Коли ввійшов капітан, вони салютували по-військовому і зараз розпочали знов свою гру, хоч уже без голосних викриків. Якоюсь пусткою дихнуло на капітана від тих обширних порожніх зал з шаблоново поуставлюваними кріслами, з газетами, поукладаними на столах, мов трупи в великій трупарні, з лакированими суфітами, окопченими тютюновим димом. Тільки перед самим входом капітана касиновий слуга засвітив там дві-три газові лампи, так що кути тої обширної зали потопали в півсумерці. Роздягтися з плаща і шаблі, капітан сів при столі і почав читати часописі, хапаючи поперед усього львівські, котрих майже зовсім не видав отсе вже п’ять літ. Хоча в них не було нічого цікавого ані