Читати книгу - "Наша спільна брехня, Ксана Рейлі"

— Свою справу ми вже зробили, тому можемо повертатися, — сказав Арсен і піднявся з бетону.

Я зробила те саме. Мені вже вдалося заспокоїтися, тож я більше не плакала. Я поправила свої джинси та блузку, а тоді подивилася на хлопця.

— Може, ми знайдемо в кафе? — запропонувала я та знизала плечима. — На хімію і так вже не встигаю, а вдома нудно.

— Мені починають подобатися твої ідеї, Лі! Я тут завжди купую дуже смачнючі нагетси, а взагалі тут багато чого є.

Коли ми зайшли всередину, то я навіть здивувалася. Усе виявилося не таким жахливим, як зовні. Світло-блакитні стіни з невеликими рожевими плямами. Мабуть, такий цікавий дизайн. Столики були невеличкими, а біля них стояли червоні диванчики. Ми сіли неподалік від того місця, де раніше сиділи Ада і Сава.

— То, що розкажеш? — спитав Арсен, переглядаючи меню.

— Ем, не знаю, — я знизала плечима. — У мене не дуже цікаве життя.

— Ти завжди такою була?

— Якою?

— Серйозною заучкою, помішаною на навчанні.

— Я не заучка! — обурено сказала я. — Просто люблю бути найкращою. Мені хочеться, щоб на мене рівнялися, а не я на когось.

— Ти ще така дитина, — засміявся Арсен, а от мені було зовсім не до сміху. — Ти хвилюєшся за такі тупі речі. Тобі пора зрозуміти, що нема гірших та кращих. Усі ми народжуємося однаковими. Просто у деяких з самого дитинства все прекрасно, бо батьки їх балують.

— Ти хочеш сказати, що я розпещена?

— Так, — хлопець кивнув. — Мабуть, твій тато надто сильно перелюбив тебе. Ти ж нікого крім себе не помічаєш.

— А ти завжди такий жорстокий та різкий? — трохи роздратовано спитала я.

— Ем... — хлопець вдав, що задумався. — Так!

— Я дуже добре знаю, що ти щось приховуєш. Хочеш здаватися таким правильним, але чому тоді ти тільки зараз в одинадцятому класі? — сказала я і нахилилася ближче до Арсена. — Ти не тупий, щоб тебе залишали на декілька років, але чомусь останній клас ти не закінчив. Чому?

— Кожен має свої таємниці, — відповів він, — але ти, здається, не знаєш, що означає це слово. Я можу пояснити. Якщо це таємниці, то про них не говорять, зрозуміло?

— Ти сам підняв цю тему, — я подивилася у меню. — Не тобі судити мої вчинки та мою поведінку. Краще слідкуй за тим, щоб ці твої таємниці не розкрилися. У цьому місті нічого не можна приховати.

— То у тебе є старший брат? — спитав Арсен і тим самим перевів тему розмови.

— Так, Мартин. Він зараз працює в іншому місті та живе зі своєю дівчиною Лолою. Я рідко бачуся з ними, але на канікулах планую навідатися до них в гості.

— Круто! Хоча твій брат з першого погляду не надто люб'язний.

Я хотіла спитати, де Арсен міг бачити Мартина, але потім згадала, що він був на ювілеї татової клініки.

— Насправді він дуже хороший і я його страшенно люблю. Просто йому довелося рано подорослішати. Все-таки мама померла, коли він був підлітком, а я взагалі була дуже маленькою. Тато весь час працював у своїй лікарні, бо хотів, щоб вона стала найкращою у місті. Як бачиш, йому це вдалося. Ну а Мартин, можна сказати, був моєю нянькою. Він навіть битися мене навчив.

— Ого! — Арсен здивувався. — Покажеш мені декілька своїх коронних прийомів?

— Як тільки вийдемо з кафе, — засміялася я.

— Ти вже обрала?

— Думаю, що я буду млинці з бананом і шоколадом. А ти?

— Свої улюблені нагетси, ясна річ.

До нас підійшов офіціант і ми зробили своє замовлення. Хтось міг би подумати, що у нас тут справжнє побачення, але між нами лише партнерські стосунки. Це ж Арсен! Хіба він може мені подобатися? Цей хлопець дуже непостійний і я відчуваю, що з ним ніколи не буде просто. Тільки чомусь за весь цей час, коли Арсен з'явився тут, він не проявив симпатії до жодної з дівчат. Дивно, бо хлопець справді привабливий і я знаю, що деяким дівчатам він дуже подобається. Віті, наприклад. Вони з нею були б гарною парою. Тільки він чомусь мене тоді поцілував. Мабуть, не треба брати той момент близько до серця. Все-таки в Арсена є свої думки, а я точно знаю, що мене у них нема.

— Ей, про що думаєш? — раптом спитав він. — Ти так задивилася в одну точку.

— Та так, ні про що, — відповіла я. — До речі, як тобі Віта?

— Ти просто свою подружку Віталіну?

— Ну, якщо ти знаєш ще якусь Віту, то можеш і про неї розповісти.

— А чому ти питаєш?

— Чому ти постійно відповідаєш запитаннями? — буркнула я.

— Ти теж, — сказав Арсен.

— Гаразд, — я закотила очі. — Вона колись проговорилася мені, що ти їй подобаєшся.

— І?

— Ну, я думаю, що ви були б гарною парою.

— Віті подобаються усі, в кого красиве лице, — трохи роздратовано сказав Арсен. — До того ж я терпіти не можу, коли мене намагаються комусь підсунути.

— Я не мала це на увазі.

— Це так само, якби я сказав, що ти подобаєшся Матвію і з вас би вийшла дуже красива правда.

— Ну ти й порівняв, — я почала сміятися.

— Чому ти смієшся? Це правда.

— Не жартуй так!

— Я тобі серйозно кажу, — Арсен уважно подивився мені в очі.

— Він же відкрито показує, що недолюблює мене.

— Може, він по-іншому не вміє залицятися?

— Як чудово, що нам несуть їжу, — з усмішкою сказала я, бо мені хотілося якнайшвидше закрити цю тему.

Офіціант приніс мені млинці, а я з величезним бажанням почала їх їсти. Здавалося, що це найсмачніша страва, яку я коли-небудь їла. Нехай пробачить мені Тоня, але ці млинці, напевно, подають у раю. У мене навіть з'явилася думка, щоб ще одну порцію собі замовити. Тільки не хотілося виглядати ненажерою біля Арсена, тому я вирішила відмовитися від цього.

— У вас з Адою хороші стосунки, — сказала я.

— Так, ми з нею дуже близькі.

— Але ти чомусь вирішив, що їх з Савою треба розлучити.

— Він не гідний її, — просто відповів Арсен, а я аж рот від здивування відкрила.

— Тобі не здається, що ти вже аж занадто боготвориш свою сестричку?

— Якби ти одразу поставилася до неї по-іншому, то ви могли б навіть стати подругами.

— Цього ніколи не буде, — я усміхнулася.

— Як знати? Як знати...— сказав Арсен, знизуючи плечима.

— Думаю, що нам час повертатися. На вулиці вже почало темніти.

— Так, ти маєш рацію.

Арсен не дозволив мені заплатити за себе, тому повністю розрахувався за наше замовлення. Не знаю, звідки у нього взялися гроші. Може, батьки дали. Я вирішила не питати, бо це мене точно не стосується. Коли ми вийшли на вулицю, то я трішки здригнулася від пориву холодного вітру. Все-таки осінні вечори не є теплими.

— Назад будемо їхати швидше, чи у тебе максимально дозволена швидкість — це рух черепахи? — спитала я, коли ми зупинилися біля мотоциклу хлопця.

— Як дотепно, Лілі. Ти часом не пробувала себе у стенд-апі?

— Ем, ні.

— От і добре, бо люди не зрозуміли б твоїх жартів.

— Любиш ти завжди мене принизити, — сказала я. — Таке враження, ніби отримуєш величезне задоволення, коли я злюся на тебе.

— Ти така миленька, коли дратуєшся, — заговорив Арсен і раптом взяв мене за обидві щоки. — Так і хочеться тебе потягати за щічки.

— Та ти що? Подобається тобі так робити? — я нещиро усміхнулася та вдарила по його руках, щоб він забрав їх від мого обличчя. — Поїхали вже!

Арсен послухав мене, тож як тільки я сіла на байк, ми одразу ж рвонули вечірнім містом. Я вже казала, що тепер мені страшенно подобається кататися на мотоциклі? Скажу це ще раз! Мені аж самій захотілося навчитися їздити на ньому. Тільки не впевнена, що у мене б вийшло. Назад ми їхали набагато швидше, тому я навіть не зчулася, як Арсен зупинився біля мого будинку. Я з неохотою злізла з мотоцикла та віддала хлопцеві шолом.

— Ти ж пам'ятаєш, що винен мені нічну поїздку містом? — спитала я.

— Тоді шолом купиш собі сама, — відповів Арсен. — Я не буду тобі постійно віддавати свій.

— Гаразд, — я усміхнулася і повільно попрямувала до будинку, — але будь готовий, що він буде рожевим та ще й з блискітками. Можливо, колись я попрошу, щоб ми помінялися шоломами й тобі доведеться їхати в ньому.

— Ага, тільки хто сказав, що я погоджуся?

Я засміялася, уявивши Арсена в рожевому шоломі, а потім почула, що він вже поїхав. Навіть чомусь сумно стало. Тепер чекатиму нашої нічної поїздки, щоб знову відчути цю свободу.
Як тільки я зайшла в дім, то одразу ж прийняла ванну та лягла спати. Чомусь так сильно втомилася. До того ж я була засмучена через те, що завтра на мене чекало останнє заняття з танців.
Два дні пролетіли непомітно. Ілона здивувалася, коли я сказала їй, що хочу на деякий час покинути хореографію. Вона не наполягала, щоб я залишилася, а лише сказала, що буде рада моєму поверненню. Ілона бачила, що я вже дуже сильно втомлена цим всім, а танці — це єдине, від чого я можу відмовитися.
Сьогодні має відбутися той благодійний концерт Аделіни. Для цієї події я навіть домовилася про перенесення додаткового заняття з біології. Чомусь мені хотілося виглядати по-особливому гарно. Я вдягнула сукню, що складалася з білої сорочки та червоного сарафана в клітинку. Зверху накинула короткий чорний піджак, а на комірець сорочки причепила такого ж кольору атласну брошку з камінчиками. Своє волосся злегка накрутила, щоб воно спадало мені на плечі широкими хвилями. Коричневим олівцем підвела брови, а вії густо нафарбувала тушшю. Я взула чорні туфлі на високих підборах, а тоді підвела губи своїм улюбленим блиском.
Віта похвалила мій сьогоднішній образ і за її словами я виглядала "відпадно".
Після уроків ми попрямували до святкової зали, де мав відбутися концерт. Учнів було дуже багато і це мені не сподобалося. Вчителі теж сиділи в очікуванні. Ми з Вітою попрямували до того ряду, де сидів наш клас. Якраз посередині ще були вільні місця, тож ми сіли туди.

— Хоч почуємо, як вона співає, — тихо заговорила до мене Віта. — Подивимося, чи справді ця Аделіна така талановита.

— Знаєш, а мені цікаво, вона одна буде весь концерт співати? — задумано спитала я.

— Не знаю, — Віта знизала плечима. — О, починається!

На сцену вийшла Аделіна, тримаючи в руках мікрофон. Спершу була довга промова подяки за те, що ми прийшли. Можу сказати, що ораторські здібності в неї непогані. Я обернулася, глянувши на Саву. Він з таким захопленням дивився на Аделіну, що мені самій стало ніяково. Здається, він справді закохався в неї.
Раптом на сцену вийшов Арсен, тримаючи в руках гітару. Це стало для мене ще тим шоком. Він сів на стілець, біля якого на стійці був ще один мікрофон. Я слідкувала за цим, затамувавши подих. Здається, усі були здивованими. Арсен почав грати на гітарі, а тоді Ада заспівала. У неї це виходило навіть дуже добре. Усі з таким захопленням спостерігали за нею. Від цього я відчула якийсь дивний укол заздрощів. Ніколи у мене не було такого. Потім ще й Арсен почав співати, а я навіть не могла відвести погляду від нього. Він так вправно володів своїм голосом і це звучало настільки чудово. Вони заспівали разом і від цього навіть на моїй шкірі з'явилися сирітки. Концерт тривав сорок хвилин, але час так швидко минув, що ми навіть не помітили. Усі почали голосно аплодували Аді та Арсену, а я просто сиділа і дивилася на них обох. Не знаю, ображатися мені тепер на нього, чи ні? Все-таки вона його сестра і завжди буде на першому місці.

— Дякуємо вам за такий чудовий концерт, — раптом заговорила наша директорка. — Ви надзвичайно талановиті діти й ми пишаємося такими чудовими учнями, які дбають не лише про школу, але і про інших людей. Як ви знаєте, — вона глянула усіх присутніх, — це благодійний концерт, тому ось тут є ящик, у який ви можете кинути свій внесок. Це все піде на подарунки дітям з дитячого будинку. Хочу ще раз подякувати Аделіні та Арсену за організацію. До речі, вже цього понеділка відбудеться голосування за президента школи. Ми вирішили провести вибори раніше. Аделіна подала свою кандидатуру на цю посаду, тому якщо хочете бачити її президентом нашої школи, голосуйте за перший номер.

Усі почали голосно аплодувати, а я вже зрозуміла, що мої плани так просто розвалилися. Кому вже буде потрібен мій танець, якщо вибори відбудуться на тиждень раніше, ніж мали бути? Я ледве стримувала свої сльози, бо чомусь було так образливо.
Я витягнула зі свого гаманця гроші та попрямувала до ящика, аби віддати їх на благодійність. Неприємний клубок з'явився у горлі, а я старалася не показати цього. Я кинула у ящик гроші, а тоді швидко попрямувала до виходу з зали. Мабуть, пора вже змиритися, що Аделіна все ж краща за мене.