Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

«Хочу… аби боляче не було…», — відповідаю пошепки.

За тиждень Нестор приїхав. Розбитий увесь, що обличчя на ньому не видно…

Так сталося: ночі однієї Несторову краківську майстерню пожежа проковтнула безжально. З картинами усіма — його і моїми… З грішми. З надією — на майбутнє…

У ту ніч — поруч із чоловіком чужим лежачи — я — у серці своєму — зло тримала — на Нестора — за нелюбов його до мене. Ракети вогненні — уві сні — бачила. І — нічого — намалювати не встигла, хоч — думала — намалювати… А потім, уранці, кохалася — з тим, чужим. Сліпо. Німо. Коротко. Без болю. Без любові. Без — насолоди.

«І що тепер буде?», — у того, кого любила насправді — запитала.

«Картини нові… будуть», — сумно усміхнувся.

Притулив мене ніжно до серця свого, постояв отак кілька митей, а тоді — саму зоставивши — пішов… Не сказав — куди. Але я знала — до Атени.

Став учителем моїм. Нестор.

Лише — учителем.

Як і обіцяв.

Закони живопису і світ мистецтва професіонального відкривав мені, але — поволі, поперед батька в пекло не кваплячись. Та часом терпець мені уривався. І тоді — законам усупереч — я своє творила. У що вірила. Чого — найдужче — боялася.

Дивно. Але картини мої нові — сни мої тривожні, моторошні, силами темними руйнівними, страхами усякими наповнені — зір людський до себе вабили значно дужче, аніж найперші, найсвітліші — оті, що попелом стали уже, що — з небом чистим і снігом білим, із гронами сонячними і музикою божественною — були… Все частіше покупці до майстерні Несторової приходили, бо слава про мої витвори — незвичайні такі, стихійні, демонічні — Києвом непомітно розходилася.

На замовлення — заради грошей — я малювати почала. І відтоді життя моє набуло якогось нового смислу.

Хоч недорого картини свої продавала, але незнана досі жадоба охопила сутність мою напівдитинну. Нового зошита — для розрахунків нових — завела одразу ж. По днях розписувала — скільки картин і за які гроші у мене купували. Підраховувала все ретельно, ніби собі самій не довіряла більше. А тоді плани укладала — чого і скільки — тепер — придбати для себе зможу. Радість шалену відчувала, коли у цифри оті живі занурювалася з головою, про все на світі забуваючи. Купюри строкаті втіхою моєю непомітно стали, друзями вірними, котрих берегла шанобливо, культово.

Одного разу до мене Валентин завітав. Як завжди — кольоровий.

«Привіт, зухвала!», — з порога привітався.

Звістку — про те, що мене батьки шукають — приніс.

«Уже тричі твій татко до Будинку художників приходив. З погрозами — двічі. А втретє — зі сльозами… Не хвилюйся, я тебе не виказав. Удав, що нічого не знаю. Але, слухай, зухвала, так далі не можна… Ти хоч словом озвися до рідних чи що…»

І номер, записаний на пожмаканому клапті якогось старого журналу, мені простягує — у нас вдома телефон з’явився. Такий короткий час — а стільки всього змінилося: «Просив передати… якщо десь із тобою здибаюся ненароком…»

Валентин іде. А я вагаюся: чи озиватися варто?.. Хіба що — заспокоїти.

І — озиваюся з телефону чужого:

«Тату, не переживайте, зі мною все добре — жива-здорова».

І — бабин голос — потойбіч дроту тонкого — виразно чую:

«Хоч би раз додому навідалася, безсовісна!»

«Нема коли — додому, — батькові кажу. — Важливих справ у мене багато».

І — сама — зв’язок уриваю — на кнопку апаратну натиснувши. Але потім знову слухавку до вуха прикладаю і ніби чекаю отак, що — крізь довгі безплідні гудки — одізветься до мене раптом — іще один — рідний мені — солтанівський — голос.

Не озивається.

Узимку Нестор знову до Польщі поїхав — нову майстерню лаштувати, з боргами давніми перед Новим роком розраховуватися. А я знову — сама — у світі сновидінь своїх — зосталася.

Малювала. З новою силою. Що запалювала і серце моє, і розум, і навіть — тіло… Бо кожного разу, коли фарби на полотно, одержима жахами власними, клала, щось усередині мене — глибоко — від напруження сильного — на шматочки малесенькі розривалося, магмою вулканічною — розпеченою — стаючи. Може, то любов моя дивна — у мені накопичена, невіддана нікому — назовні вихлюпувалася?.. Неболяче було. Тільки — солодко. Аж кричати — від радості — хотілося.

Перед ніччю новорічною Атена прийшла. Знову вино червоне принесла. І шоколад — білий, із запахом дитинства — ванільним.

«Сина до батьків відвезла, а сама — до тебе…»

У сукні довгій білій. Обличчя — теж — біле до неприродного.

«Хочу свій сон домалювати», — кажу їй.

Сідає поруч, поглядом завороженим до світу мого прикипаючи. Терпіння її — безмежне — наче… Бог…

А коли північ святкова баламкнула секундою найпершою, кожна з нас — на келиха прозорого, кров’ю Христовою наповненого — ворожбу свою жіночу спрямувала.

Бажання — одне на двох. Як чоловік — на двох один…

«У Польщі теж… у нього — жінка…», — Атена каже, кров терпку обережно надпивши.

Гострим лезом по серцю моєму провела боляче. Серце — витримає. Усе.

Через тиждень — народження чергове — моє — буде — але всі — тільки Христа — вітатимуть.

«Хоч би на свята приїхала», — мама пише на аркуші брудному і мені передає.

Не знаю, чи Валентин, чи інший хто, про хованку доньчину батькам стурбованим розповів. Але вони знайшли мене. У майстерні Литвинюка. На Андріївському узвозі.

«Збирай речі і додому поїхали!», — батько голосом суворим наказує.

«Нікуди, — відповідаю, — не поїду… звідси».

«Бабця захворіла, тебе чекає», — мама пише.

«Нема коли. Я малювати вчуся».

Прошу батьків, аби у спокої мене залишили. Бо я вже — повнолітня. А отже, сама вирішувати маю право — де і з