Читати книгу - "Карта днів"

Я глянув угору, де над головою плавно ширяв пелікан, ліниво ворушачи крильми, наче опахалами, та пригадав собі життя мого діда. Більшу частину його той прожив у трухлявій хатинці на краю болота. Його дружина та діти майже не знали його. Він рік у рік ризикував життям, боровся за інтереси дивних, а в нагороду за це, урешті-решт, його стали лікувати, наче якогось забудькуватого старого психа.

– Я не хочу бути схожим на мого діда. Я не хочу його життя.

– Ти й не будеш схожим, у тебе буде своє життя. Як щодо школи?

– Здається, ви мене не слухаєте. Я не хочу… – Я повернувся та, широко розкинувши руки, заволав через усю бухту: – НІЯКОГО! ТАКОГО! ГІВНА!

І з розпашілим обличчям я знову розвернувся до неї.

– Ти вже закінчив? – спитала вона.

– Так, – тихо відповів я.

– Добре. А тепер, коли я повністю проінформована про все, чого ти не хочеш… що ж хочеш ти?

– Я хочу чимось допомогти єдиним у світі людям, котрі завжди приносили мені тільки нещастя. Дивним. І я хочу зробити щось важливе. Щось велике.

– Ну гаразд. – Вона присіла та простягла мені руку. – Можеш почати просто зараз.

Я підбрів ближче, і вона допомогла мені видертися на причал.

– Я маю для тебе роботу, яка є дуже важливою та яку в усьому Дивосвіті не зможе зробити ніхто, крім тебе, – сказала пані Сапсан, коли ми вирушили.

– Окей. Що це?

– Дітям потрібне сучасне вбрання. Мені треба, щоб ти взяв їх на шопінг.

– Шопінг? – спинився я. – Ви прикололись.

Вона повернулась до мене обличчям. Його вираз був незворушним.

– Аж ніяк.

– Я сказав, що хочу зробити щось важливе. Для Дивосвіту!

Вона підійшла ближче та промовила тихо і чітко:

– Я вже казала це раніше, але можу повторити. Це є вкрай важливим для майбуття того світу, щоб ці діти вміли орієнтуватися в цьому світі. І ніхто, крім тебе, не навчить їх, Джейкобе. А хто ще? Ті, хто десятиліттями живе в часових петлях, не знають про це нічого. Вони не зможуть домовитись навіть із сучасним пішохідним переходом! А ті, хто не жив у петлях, – або дуже старі, або настільки молоді та нові для нашого Дивосвіту, що самі ще не мають необхідного досвіду. – Вона схопила мене за плечі та стиснула їх. – Я знаю. Я знаю, що ти гніваєшся та хочеш піти звідси. Але я благаю тебе. Залишся ще трохи. Я думаю, що знаю спосіб, як би ти міг існувати тут – лише інколи, коли захотів би сам, – водночас разом із нами роблячи важливу роботу в петлях.

– Еге? – запитав я скептично. – І що ж це?

– Дай мені час до… – Вона вивудила свого кишенькового годинника зі штанів та глянула на нього. – До сутінків. Тоді побачиш. Влаштовує?

Спершу я подумав, що це якось стосувалося Панконтуркону в Диявольському Акрі, але найближча петля, та, крізь яку вони потрапили сюди минулого вечора, знаходилася за кілька годин звідси посеред болота. А мені, як би там не було, зовсім не усміхалося постійно мотатися туди й назад, наче ком’ютер13.

Я хотів залишити своє попереднє життя в минулому, піти звідси й не повернутись. Але з пані Сапсан важко було сперечатися. І я погодився допомогти моїм друзям дізнатися дещо про мій час. Я відчував, що це буде неправильно – відразу ж відмовитись від цієї обіцянки.

– Добре, – сказав я. – До вечора.

– Відмінно, – і, уже збираючись піти, вона сказала: – Ой, поки не забула, – і з іншої своєї кишені вона витягла конверт і простягла мені. – Це на шопінг.

Я зазирнув усередину. Він був набитий купюрами по п’ятдесят доларів.

– Цього вистачить?

– Е-е… Гадаю так.

Вона коротко кивнула та одразу ж попрямувала до будинку, залишивши мене в збентеженні та з конвертом у руці.

– Стільки справ, стільки справ, – бурмотіла вона, а потім гукнула мені через плече, показуючи вказівним пальцем у небо: – До вечора!

Оскільки – тепер-три-дверний – седан моїх батьків міг умістити тільки половину нашої ватаги, нам довелося на шопінг робити два виїзди. У перший виїзд вирушили: Емма, тому що в мене завжди було до неї привілейоване ставлення, і я не робив із цього таємниці; Олівія, тому що вона була життєрадісна, а мені в цю мить хотілося чогось радісного; Мілард, тому що він безперестану до мене чіплявся із цим; та Бронвін, тому що її м’язи виявились єдиним способом змусити простромлені гаражні ворота відчинитися. Я пообіцяв Г’ю, Горацію, Єноху та Клер, що повернуся за ними за пару годин. А Горацій заявив, що новий одяг його все одно не цікавить.

– Денім став повсякденним одягом, – сказав він, глянувши на мене скоса, – і нинішня мода втратила будь-яку довіру. Сучасний подіум схожий на табір одягнутих у джинсу шабашників.

– Ти повинен мати новий одяг, – сказала Клер. – Так каже пані Сапсан.

Єнох спохмурнів:

– «Так каже пані Сапсан, так каже пані Сапсан!» Ти розмовляєш, наче заводна іграшка.

Ми залишили їх сваритися, а самі пішли в гараж. За допомогою клейкої стрічки, пакувального дроту та невеличкого точкового зварювання, проведеного Еммою, нам удалося поставити на місце водійські дверцята; правда, вони не відчинялися та не зачинялися, але із чотирма дверцятами існувала набагато менша ймовірність бути зупиненими допитливими полісменами, ніж із трьома. Закінчивши, ми залізли в машину. За хвилину ми виїхали на затінену баньянами дорогу, котра вела вздовж Голчастої Коси.

По обидва боки від нас виднілися великі будинки, у проміжках між ними де-не-де мелькав пляж. Це було вперше, коли мої друзі бачили стільки всього в цьому світі серед білого дня. І вони старалися мовчки напитися цим світом. Дівчата поприклеювалися до віконець позаду, а дихання Міларда затуманило переднє скло навпроти місця для пасажира. Я пробував уявити собі, на що це було для них схоже – усі ці краєвиди, на які я давно вже не звертав уваги.

Чим далі ми їхали на південь, тим вужчою ставала коса. Великі будинки поступилися місцем трохи меншим, а потім – колонії приземкуватих кондомініумів родом