BooksUkraine.com » Фентезі » Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

79
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Останній аргумент королів" автора Джо Аберкромбі. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 180
Перейти на сторінку:
і подався за ними, міцно обхопивши долонею руків’я меча. Він навпомацки пробирався між стовбурів дерев, тримаючись на віддалі. Сяйво вогню і крики хлопців із Союзу позаду нього стухли, і врешті він опинився в глибині лісу, де пахло соснами й вогкою землею, а куди йти, йому підказував лише тупіт квапливих людських ніг. Лоґен злився з лісом, як за старих часів. Це було не так і складно. Вміння повернулося вмить, неначе він роками щоночі скрадався поміж дерев. Серед ночі пішли луною голоси; Лоґен спинився, принишк за стовбуром сосни й послухав.

— Де Брудний Ніс?

Мовчання.

— Мабуть, загинув.

— Загинув? Як?

— Із ними хтось був, Вороне. Якийсь здоровий мудак.

Ворон. Лоґен знав це ім’я. І впізнав голос, коли його почув. Іменитий, який бився за Дрібнокоста. Їх із Лоґеном не можна було назвати друзями, та вони знали один одного. Стояли поруч у строю під Карлеоном, билися там пліч-о-пліч. А тепер вони тут, і їх знову розділяє щонайбільше кілька кроків, але вони цілком готові вбити один одного. Витівки долі часом бувають чудними. Від бою з кимось до бою проти когось усього один крок. Значно ближче, ніж до того, щоб не битися взагалі.

— То був північанин? — долинув голос Ворона.

— Може, й так. Хай хто то був, а він своє діло знав. Надійшов дуже швидко. Я не встиг вистрілити.

— Зараза! Ми такого не допустимо. Отаборимося тут, а завтра підемо за ними. Може, тоді й прикінчимо його, того здоровила.

— О, так, прикінчимо його нахуй. За це не хвилюйся. Я йому шию розітну, тому гадові.

— Ну й молодець. А доти можеш пильнувати його, поки всі ми поспимо. Може, цього разу ти не заснеш від гніву, га?

— Так, отамане. Правду кажеш.

Лоґен сидів і дивився, раз у раз помічаючи дещо між дерев, поки їхня четвірка розкладала ковдри й готувалася до сну. П’ятий повернувся спиною до решти, дивлячись у той бік, звідки вони прийшли, й почав нести варту сидячи. Лоґен зачекав і почув, як один захропів. Почав накрапати дощ, який стукав і стікав по гіллю сосон. За якийсь час він став крапати Лоґенові у волосся, під одяг, стікати по його обличчю й падати на вологу землю: крап-крап-крап. А Лоґен сидів, нерухомий і мовчазний, як камінь.

Терпіння може бути грізною зброєю. Та хіба одиниці навчаються нею користуватися. Важко думати про вбивства, коли опиняєшся в безпеці й кров у жилах остигає. Проте Лоґенові це завжди вдавалося. Тож він сидів, коротаючи повільний час, і думав про давнє минуле, доки місяць не опинився високо в небі й між деревами разом із лоскітливим дощем не полилося бліде світло. Бліде світло, якого Лоґенові було досить, щоб виконати свою роботу.

Він розпрямив ноги й заворушився, пробираючись між стовбурів дерев і обережно ступаючи по підліску. Дощ був йому союзником: його стукіт і крапання приховували тихі звуки Лоґенових чобіт, поки він обходив вартового ззаду.

Лоґен дістав ножа з вологим клинком, який зблиснув у нерівномірному місячному світлі, а тоді вибрів із-поміж дерев і пройшов крізь їхній табір. Пройшов між тими, хто спав, так близько, що міг їх помацати. По-братньому близько. Вартовий невдоволено шморгнув носом і посунувся, натягнувши на плечі мокру ковдру, всіяну мерехтливими крапельками дощу. Лоґен зупинився й зачекав, опустив погляд на бліде лице одного з поснулих, звернене вбік, із заплющеними очима й роззявленим ротом. Дихання чоловіка злегка курилося серед вологої ночі.

Тепер вартовий застиг, а Лоґен підкрався до нього, затамувавши подих. Простягнув ліву руку, ворушачи пальцями в імлистому повітрі й чекаючи слушної миті. Простягнув правицю, міцно стиснувши в ній жорстке руків’я ножа. Відчув, як шкіряться його зціплені зуби. Час настав, а коли час настає, треба діяти, не озираючись назад.

Потягнувшись убік і вперед, Лоґен міцно затиснув рукою рота вартовому, швидко й жорстоко різонув того по горлу — так глибоко, що відчув, як клинок дряпнув кістки його шиї. Вартовий трохи посмикався й попручався, та Лоґен тримав його міцно, так, як тримають кохану людину, а звуків він не видавав — хіба що тихо забулькотів. Лоґен відчув у себе на руках кров, гарячу й липку. Інші його ще не бентежили. Якщо один із них прокинеться, то побачить лиш обриси однієї людини в пітьмі, а це вони й очікують побачити.

Невдовзі вартовий обм’як, і Лоґен обережно поклав його на бік. Його голова безвільно звісилася. Під мокрими ковдрами безпорадно лежали чотири тіла. Може, й був колись такий час, коли Лоґенові довелося б готувати себе до такої роботи. Коли йому довелося б подумати, чому так чинити правильно. Та якщо колись так і було, то цей час уже давно минув. На Півночі людей убивають, поки вони думають. Тепер ці люди — просто чотири завдання, які треба виконати.

Лоґен підкрався до першого, підняв закривавлений ніж і вдарив згори вниз, просто в серце, проштрикнувши йому плащ і затиснувши рукою рота. Чолов’яга помер іще тихіше, ніж спав. Лоґен кинувся на другого, готовий зробити те саме. Його чобіт гепнув у щось металеве. Можливо, флягу для води. Хай що то було, звук вийшов доста гучний. Той другий розплющив очі й почав підійматися. Лоґен угородив ножа йому в нутрощі й потягнув зброю, розтинаючи йому живіт. Чоловік якось захрипів, роззявивши рота, вибалушивши очі й ухопивши Лоґена за передпліччя.

— Га? — сів і витріщився третій. Лоґен вирвав руку і здійняв меча. — Шо за…

Чоловік несвідомо підняв руку, і тьмяний клинок відтяв його долоню від зап’ястка, а тоді глибоко врізався йому в череп. У вологе повітря здійнялися чорні бризки крові, а чоловік перекинувся на спину.

Але останній із них завдяки цьому дістав удосталь часу, щоб викотитися з ковдри й ухопити сокиру. Тепер уцілілий стояв зігнувшись і розкинувши руки, готовий до бою, як той, хто вже вдосталь у цьому вправлявся. Ворон. Лоґен чув, як він дихає, бачив, як його дихання куриться серед дощу.

— Тра було почати з мене! — процідив Ворон.

Лоґен не міг цього заперечити. Він збирався перебити їх усіх і не дуже замислювався, в якому порядку це робити. Однак тепер перейматися цим було трохи запізно. Він стенув плечима.

— Та яка різниця, почати чи закінчити?

— Побачимо.

Ворон здійняв сокиру в імлисте повітря, тупцяючись і шукаючи слабкого місця. Лоґен стояв нерухомо й переводив подих. Його меч повис ізбоку, поки він стискав у кулаці його холодне й мокре руків’я. Лоґен ніколи не любив рухатися, перш ніж настане час.

— Краще назвися мені, поки ще дихаєш. Мені приємно знати, кого я вбив.

— Ти вже мене знаєш, Вороне. — Лоґен підняв другу руку, розчепіривши пальці, і на його закривавленій долоні й закривавленій куксі пальця заблищало місячне сяйво. — Ми стояли поряд у строю під Карлеоном. Ніколи не думав, що ви так швидко мене забудете. Але мало що складається так, як ми очікуємо, еге ж?

Ворон уже перестав рухатися. У темряві Лоґен бачив хіба що блиск в очах чоловіка, але помітив у його позі сумнів і страх.

— Ні, — прошепотів Ворон, хитаючи головою в темряві. — Не може бути! Дев’ятипалий помер!

— Та невже? — Лоґен глибоко вдихнув і поволі видихнув у вологу ніч. — Тоді я, напевно, його привид.

Хлопці

1 ... 20 21 22 ... 180
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"