Читати книгу - "Холодний Яр"

отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі — широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечутному крикові, — чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерти вже, вкрили синяки від ударів кольбами... Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа, заломивши руки, старенька Чучупачиха. Обличчя біле, як крейда. Широко відкриті, сухі, застиглі в якомусь дивному виразі очі — втоплені в обличчі мертвого сина... Безкровні уста нечутно шепчуть — повторюють якесь слово...

Звертаюся до неї — але вона нічого нечує, не помічає людей, що стоять у сінях.

Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившися на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками... Якийсь час не звертає на нас уваги, потім повертається до мене:

— Чи Олекса — живий? — питається несподівано спокійним голосом.

Не знаючи, що з Олексою — машинально відповідаю, що живий.

Старий випростовується і блискає з під сивих брів очима:

— Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней: Полупайте — кричать — свого бандита! — А Петро бідолаха — на возі, дротом весь обкручений, — не журіться — каже до нас — вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть покищо нічого дочці... Так де ж там! Прибігла Ганя з Лідою... А ті сукіни сини нарочито: «Полюбуйтесь, полюбуйтесь... зараз за селом розстріляєм...». Ганя в крик... а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: «Не дам батька!» — Тай годі... Старший кацапюга — відкинув її ногою тай командує: «Заганяйте всіх до середини та запалюйте хату!» Замкнули нас усіх в коморі і — запалили... Чуть не подушилися від диму, поки люди випустили... А з ними на коні, за провідника був отой кацапчук з Жаботина, що восени на Кресельцях в парні обіддя гнув... Отут в сінях старший гроші йому давав і дякував як відпускав до дому...

Козак-мельничанин, що стояв на порозі, схвильовано вдарив рукою до поли:

— Федько Пєсков!.. А ми ж його перестрівали в лісі, як їхав назад... Питаємо, де був — каже — приїжджав на Кресельці спитати, чи нема ще роботи, та хотіли большевики коня забрати — насилу випросився... Ми й повірили! А — чорт! В руках був і випустили!

Коло дверей зібрався вже чималий гурт людей. Кілька дівчат плакали, заглядаючи у сіни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусід Чучупаки — дядько Степан, блідий, з страшним, розлюченим поглядом. У нього «товариші» забрали останнього коня і знасилували двох дочок — одну підлітка.

Повертаюся до людей:

— Як знаємо, хто привів — не втече. Але хто їх попередив і вивів з села тою доріжкою? В похмурих поглядах не було відповіді... У всіх — стояло те саме запитання.

Молоденька дівчина, сирота Палазя, яка служила наймичкою у мельничанського богатія Сидора Гунявого, зробила мені непомітний знак заплаканими очима і пішла на вулицю. Виходжу й доганяю її.

— Пане Залізняк, я знаю, хто це... Це мій господар. Він дуже гнівався на Чучупаків за те, що оту найближчу ділянку з панського саду віддали старій вдові Явдосі, а не йому під нову садибу. Він же і лісу туди був навозив, щоб будуватися, а Петро Чучупака сказав, щоби забрав...

— Але ж звідки ти знаєш, що це він?

— Я чула... До нас на кватиру отой старший москаль став... Приходили до нього москалі — то він казав їм, що дві години будуть стояти — коней годувати і самі обідати. Наказав, щоб варили люди обід для москалів. Вони не знали, що наші з рушницями до лісу вивтікують і що у нас в селі багато козаків. Хвалилися все людям:

— Ми — кажуть — всю вашу банду в лісі перебили і переловили. А потім старший почав до мене приставати, щипати, — так я втікла з хати і заховалася в клуні за соломою. Але чую — заходить до клуні господар, а за якийсь час москаль-старший. «Зачем ти міня — питає, — звав?» А господар до нього: «Тікайте, товариші, поки не пізно, бо біда вам буде, і того — каже — сукіного сина Чучупаку відіб’ють. У нас — каже — село — сама банда. Усі з рушницями в лісі та на хуторях збираються, і кулемети — каже — вже на хуторі виставили. І на Головківку вас уже не пустять, і в Медведівці та в Лубенцях — чути — дзвонять, — як затримаєтеся — то з усіх боків почнуть вас бити. Виїжджайте отою доріжечкою через городи на гору, а там виїдете на дорогу і направо до мосту. А на тім боці ваші є. Тільки поспішайте, та уважайте, щоб вас з Медведівки, або Зам’ятниці не напали...»

Стискаю схвильованій дівчині руку.

— Добре, Палазю, не кажи тільки покищо про це нікому...

— Я не скажу.

Повертаючися, завважую, що за хатою Чучупаки, не дивлючись на холод, сидить на призьбі в одній блюзці Ганна Ерестівна, схиливши голову на коліна. Коло неї, сховавши личко в її плече стоїть легко одягнена маленька Ліда. Відкликавши дядька Степана[12], даю йому відповідну інструкцію. Потім завертаю за хату й сідаю коло Ганни Ерестівни. Розуміючи, що Петро — вже вичеркнений з листи живих, хоч ще жив — потішаю її, що ще не все пропало... Вона якийсь час слухає, не змінюючи пози, потім мовчки стає і взявшися руками за голову, хитаючися іде через подвір’я на леваду.

Ліда розгублено дивиться їй вслід і пригортається до мене:

— Батька большевики забрали... розстріляють...

З болем притискаю її до грудей.

— Ні-ні, Лідусю! Не розстріляють... Ми в ночі відіб’єм...

Вся стрепенувшися — впивається мені в очі заяснівшим поглядом.

— Я теж піду відбивати.

* * *

Від Чигирина доносилися гуки великого бою.

Під вечір стихло. Зв’язок з Головківки привіз звістку, що червоні вибили Коцура з Чигирина і він відступив у Суботівський ліс.

Увечері збираємося на хуторі. Прийшов Ханенко, Гриб, Семен і Олекса Чучупаки, два кіннотчики з тих, що були на Кресельцях. Виясняється, як все сталося. Червона кіннота несподівано виїхала з лісу перед самими Кресельцями. Побачивши осідланих коней і вартового козака — кинулася оточувати лісничівку. Козак дав постріл. Вискочивши з хати всі кинулися до коней. Василь Чучупака сівши на «Зірку», розігнав з ручного кулемета ворожу лаву з одного боку і кинувся на гору в корчі, крикнувши, щоб