Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

А потім вона підійняла руку й кивнула.

— Ти, — сказав один із наглядачів, підходячи до дівчини поруч зі мною. У сльозах вона відсахнулася від нього. Наглядач схопив її за зап’ястя — дівчина впала на підлогу — і він потягнув її до жінки. Жінка клацнула пальцями — і позаду неї з’явилося двоє чоловіків. Вони схопили дівчину, яка тепер уже несамовито голосила, і знову розчинились у натовпі.

Щось обпекло мене. Я підвела погляд. Очі жінки пильно дивилися на мене й не кліпали. «У ній є жорстокість», — вирішила я. Наглядач, який не відходив від жінки, звівся на пальчики та щось їй прошепотів. Вона не зводила з мене очей. А потім підняла руку й кивнула.

Майже тієї самої миті переді мною опинився наглядач і схопив за зап’ястя.

— Ти, — сказав він, коли вже тягнув мене до жінки. Я відчула, що підкоряюся. Якби я спробувала втекти, ноги піді мною підкосилися б.

Я щосили виструнчилась перед жінкою. Плакати я не збиралася.

Вона оцінила мене очима, починаючи зі ступень, потім вище — ноги, тулуб, груди й нарешті обличчя.

— Це ти знаєш англійську? — за її низьким, розкотистим голосом ховалася якась обеззброювальна сила.

— Ну, — смикнув мене за зап’ястя наглядач. — Відповідай!

— Так.

— Дуже добре знає, — гордо додав наглядач. — Краще за будь-яку з цих дівчат. Навчалася в найкращих у Китаї. Вона неодмінно сподобається вашим білошкірим гостям.

— Можливо, — сказала жінка, — але вона дуже худа. У моїх дівчат має бути м’ясо на кістках. Я що, мушу згодувати їй усі запаси, доки вона від’їсться? За ціну, яку ви загнали, навряд чи це можна назвати добросовісною торгівлею.

— О мадам, — проскиглив наглядач, — це остаточна ціна.

— Тоді я беру тільки першу, — розвернулася жінка.

— Ні, — вигукнув наглядач. — Заждіть. Пропоную домовитися.

Жінка спинилася.

— Дві тисячі замість двох тисяч чотириста, — сказав наглядач. — Менше не можу, інакше мій начальник буде незадоволеним.

Жінка посміхнулася.

— Що скажеш? — запитала вона мене. — Справедлива ціна за тебе?

Я збентежено витріщилася на неї з роззявленим ротом. Ми обидві знали, що я й гадки не мала, що означає ця сума.

— Тоді дві тисячі, — сказала вона й клацнула пальцями. Звідкись з’явилися ті самі двоє чоловіків і схопили мене за плечі.

— Стійте! — крикнула я в нікуди.

Двоє чоловіків відтягли мене до карети з бричкою, які чекали на вулиці неподалік. Вони одягли мене й посадили у бричку, в якій сиділа перша дівчина, міцно притиснувши кінцівки до тіла. Ми не розмовляли одна з одною. Заговорити означало б підтвердити, що все це було реальністю.

Під вагою жінки карета заскрипіла. Мадам сказала щось візнику, і ми рушили, поступово віддаляючись від барака.

Ми їхали вулицею. Дорога була нерівною, нас кидало туди-сюди, коли ми підіймались і спускалися з пагорба на пагорб. Зверху над нами навис тривожний туман. Він дедалі більше поглинав карету, коли та мчала далі й далі вперед. «Якби ми підіймалися трохи вище на пагорбах, — подумала я, — то дісталися б хмар. І тоді злетіли б».

Карета повернула на іншу вулицю, і я ахнула від подиву, перш ніж згадала, що більше не у Джифу. Місцеві будинки були схожими на ті, які я бачила в Китаї, — над вітринами магазинів звисали такі самі червоні ліхтарі, а стіни будинків обліплені такими самими червоними плакатами з золотистими ієрогліфами. Навколо — суміш китайської й англійської; мовці пірнали й виринали з кожної з цих мов так легко, як камінь, що скаче жабкою над плесом. Якийсь чоловік сидів на табуретці та лузав соняшникове насіння. Хтось грав на сопілці, тільки було не розібрати, звідки линув звук. Я навіть відчула витончений здобний запах субін[28]. Ми перебували в Америці, але чому вона була такою схожою на Китай?

Нарешті ми зупинилися біля золотаво-коричневого будинку посеред жвавої вулиці. Дверцята карети відчинилися, з неї вийшла жінка і стала перед нами. Дівчина поруч зі мною шморгнула носом і опустила очі. А я зухвало витріщилася на жінку, наче напрошувалася на якусь реакцію від неї.

— Що ж, — сказала вона, — я зробила вам двом послугу. Де ваша вдячність?

Ніхто з нас не промовив ані слова.

— Мадам вас дещо запитала, — гаркнув один з її посіпак. — Відповідайте!

Я пильно глянула на неї. Мадам. В іншому світі вона могла б полонити імператорів. А в цьому під променями вранішнього сонця її посмішка розпливлася на все обличчя, зіштовхуючи разом усі інші риси. Мені це видалося гротескним.

— Нічого, навчаться, — сказала вона.

Посіпаки подалися вперед і стягли нас із брички. Коли я сходила сходинками, то спіткнулась і ринулася вперед, щоб не впасти. Мої ноги були ще ватними після довгого сидіння в бочці. Саме тоді я глянула на будинок, біля якого ми зупинилися. Усередині не світилося — перехожому могло б здатися, що це пустка. На вивісці красувався напис: «Прання й прасування». І справді, довкола було чути запах мила й вогкої землі. А по боках від вивіски будинок був схожим на пансіон.

— Заходьте, — наказала жінка. А тоді повернулась і зайшла в будинок.

— Ходімо, — мовила я до дівчини й узяла її за руку. Її долоня була липкою від сопель і сліз. Я зробила вдих і відчула у грудях полегкість без мішечка на шиї. Це додало мені сміливості. Дівчина заскиглила й подалася назад, але я потягла її за собою крізь парадні двері.

Це був наш новий дім. Напевно, нам покажуть наші кімнати.

3

Ніхто з нас не знає, як мадам Лі стала мадам Лі, але чутки ходять різні. Наприклад, що колись вона взагалі була ніякою не мадам. А однією з нас.

— Вона була фатальною красунею, — сказала б Джейд.

— Коханкою впливового капітана, — підхопила б Айріс.

— Брала унцію золота тільки за те, що чоловік на неї глянув! — завершила б Свон[29].

У деяких із цих чуток мадам Лі доросла до однієї з найбільш високооплачуваних повій у Сан-Франциско. На зароблені