Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Капітан команди "Скалозубів" — мій особистий кошмар.

Я підробляю заради нього звіти оглядів, і заради нього я завжди дуже старанно підфарбовую очі зранку.

Я навіть розщедрилася на нову розкішну туш, яку в цю глушину доставляли тиждень.

Просто не хочу, щоб він бачив мене в непривабливому вигляді, а хочу почуватися впевнено.

А з приводу звітів...

Не бажаю скаржитися на Резника, щоб не ескалувати ситуацію. Якщо побіжу до Уланова і розповім, як його дорогоцінний хокеїст вирішив ігнорувати приписи, то капітан точно мене зненавидить.

Частина з цього, звичайно ж, неправда.

Я дуже хочу все ескалувати, коли постійно проходжу внутрішнім двориком, що веде до стадіону, або коридором, а сірі серйозні очі капітана моніторять кожен мій рух.

Резник навіть не киває, коли я з ним вітаюся. Після цього я ніколи його не вітаю, в той час, як він потім сам видавлює з себе "привіт" — явно вимушено, бо майже всі гравці підходять до нас із Корнієм.

Він принципово не дивиться на мене, коли я розмовляю, але настирливо витріщається, варто тільки комусь відповісти мені.

Одного разу я крокую двориком, після вельми невдалої втечі від уже агресивного натовпу журналістів, як Резник зістрибує з високого ґанку основного входу на стадіон.

— Привіт, — напружено вимовляє він.

Що ж, я виглядаю зарозумілою гордячкою, коли не відповідаю на привітання, але ж він сам перший почав.

— Якщо ти збираєшся планувати реабілітацію так само як підробляєш звіти, то ти нам такі карти в руки дала...

Резник іде поруч зі мною, і на мить наші руки випадково стикаються, — а я різко й демонстративно відсмикую долоню.

— І не дякуй, — скуто кажу я.

— Що? — він виглядає враженим лише кілька секунд, потім же змінюється на очах. — Ти розумієш, що в мене тепер є на тебе? Про що ти, чорт тебе забирай, думала?

— Біжи, жалійся, — кивком вказую на доріжку перед нами. — Настукай.

А що я повинна була робити? Підіймати скандал, що капітан — единий, хто не приходить на огляди?

Резник хапає мене за долоню, і ми одночасно опускаємо погляд на те місце, де наші руки стикаються.

— Я ніколи ні на кого не стукаю. Але якщо тебе залякуватимуть інші гравці й ти зробиш, як зробила в моєму випадку, це — проблема, Рито.

Він сам не може впоратися з енергією, що вирує в ньому, коли я все-таки вириваю свою руку з його захоплення, — і спостереження за його внутрішнім роздратуванням відчувається як справжній прихід чистого приголомшливого задоволення.

Мені навіть не соромно.

По тілу прокочуються хвилі тепла і мурашки добігають навіть до вій.

Як же він мене дістав, цей Резник, одним своїм існуванням і своїми поглядами, і тому я буду насолоджуватися його гнівом нескінченно.

— Інші гравці дуже милі. Усі справно виконують мої прохання. З ними в мене немає жодних проблем. Навіть із Єремєєвим.

Резник похмурнішає на очах, його підборіддя висувається вперед, а я тону в його таких вдумливих і насторожених очах.

Тону як самотній паперовий кораблик, який вважав за краще самостійно перевернутися напередодні страшного шторму.

Прибираю пасмо з обличчя дурним і дивним рухом, намагаючись відволіктися, але все марно.

Як Резнику це вдається? Я вірила, що вже більше ніщо і ніхто не підбереться настільки близько до мене.

Буває добре і спокійно, тільки коли відчуваєш усе наполовину. Немов на мені фільтр-обманка, і ніхто не повинен був побачити крізь нього. І я через фільтр нічого не відчуваю сповна.

Але, мабуть, існує вірус саме для мого фільтра, і він точно в очах Резника. Я зрозуміла, чому вони здаються такими серйозними. Вони ніби доросліші за їхнього власника.

Я різко обриваю зоровий контакт і йду вперед.

— Гей, Шаповалова, значить, відтепер рабинею моєю будеш? — кидає Резник мені в спину презирливим тоном. — Чи в сервітут підеш? Ти сама мені козир вручила.

Минулого разу, коли ми розмовляли, він навіть здався адекватною людиною. На кілька хвилин.

— Які розумні слова ти знаєш, — навіть не обертаюся в його бік.

— Ми, тупі хокеїсти, лише прикидаємося розумними. Адже так, Шаповалова?

Резник обганяє мене, але тримає дистанцію.

— Навіщо раби, — зітхаю я, — у тебе ж є фанати!

Фанати, які скоро побудують наметове містечко під моїми вікнами. Їм скоро присвоять статус пункту прийому макулатури, бо вони постійно вигадують нові плакати.

Резнику безумовно не подобається мій тихий смішок, а мені залишається лише шкодувати, що той вийшов аж надто тихим.

— Може, хочу тебе у фанатки, — він зарозуміло киває мені, як тоді в перший день, у кабінеті. — Може, заскок у мене, так. Я не тільки тупий, але ще й мерзенний.

— Ти реально недоумкуватий, якщо припускаєш, що за звіти оглядів отримаю я, — вказую прямо на себе пальцем, — а не ти.

— Ні-ні-ні, — Резник мотає головою, постійно поглядаючи навколо, але повертаючись до мене поглядом. — Тут не так усе влаштовано. Я — капітан команди. Та що там... Про що ти думала?

— Ти сам відмовився відвідувати огляди!

Він наближається до мене, а я віддаляюся і навіть відступаю вбік. Кілька гравців залишають територію стадіону, сповільнюючи хід, коли помічають нас, і я маю намір перервати цю розмову, а Резник розходиться гнівом, як божевільний у буквальному сенсі:

— Не для того, щоб ти підробляла звіти та підставлялася!

Він навіть толстовку на собі смикає, немов тканина заважає йому стрибнути на мене. Нехай тільки спробує, нехай тільки...

— Усі підробляють звіти оглядів у цій справі, Резник! — я теж втрачаю всі залишки самовладання.

— А ти звідки знаєш? — практично випльовує він.

— Тобто ти відмовився.... ти ігнорував огляди, бо ти сподівався, що я буду за тобою бігати?! Як твої фанатки?! — я захлинаюся від обурення, і в його очах бачу відповідь на своє запитання.