Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

Мій телефон починає цвірінькати, і я дивлюся на нього, очікуючи, що це Вілл, але бачу повідомлення від мами.

«Пообідаємо в кафетерії? Зустрінемось за 15 хвилин?»

«15 хвилин» означає, що вона вже в дорозі. Я цілий тиждень відтягувала її візит, розповідаючи, що тут суцільна рутина, що їй буде нудно, але цього разу вона не прийняла відмови. Я надсилаю «Так» і встаю з зітханням, щоб перевдягнутися.

— Дякую, докторко Гемід.

Вона всміхається мені, ідучи до дверей.

— Тримай мене в курсі, Стелло. Барб теж спостерігатиме.

Я натягую чисту пару легінсів і толстовку, пишу собі нагадування внести бактробан до графіка в моєму застосунку, а тоді прямую до ліфта і через міст до корпусу 2. Коли дістаюся на місце, мама вже стоїть під кафетерієм. Її волосся зібране в розкуйовджений хвіст, темні кола важко пролягли під очима.

На вигляд вона худіша за мене.

Я міцно обіймаю її, намагаючись не кривитися, коли вона зачіпає мою гастротрубку.

— Усе гаразд? — питає вона, оцінюючи мене поглядом.

Я киваю:

— Чудово! Процедури — нема чого робити. Дихаю вже краще. У тебе все гаразд? — питаю, вдивляючись у її обличчя.

Вона киває, широко всміхаючись мені, але усмішка практично не торкається очей.

— Еге ж, усе добре!

Ми стаємо в довгу чергу й робимо свої звичайні замовлення — салат «Цезар» для неї, бургер і молочний коктейль для мене, величезну тарілку картоплі фрі для нас обох.

Нам вдається зайняти місце в кутку біля широких вікон, на зручній відстані від решти людей. Поки ми їмо, я кидаю погляд за вікно й бачу, що сніг досі м’яко падає, потроху збираючись білою ковдрою на землі. Сподіваюся, мама піде раніше, ніж надворі стане зовсім кепсько.

Я доїдаю свій бургер і три чверті картоплі фрі за той час, доки мама встигає з’їсти щонайбільше три жменьки салату. Дивлюся, як вона з утомленим обличчям колупає їжу. Схоже, знову ґуґлила до світанку, читаючи сторінку за сторінкою, статтю за статтею про легеневі трансплантації.

Тато був єдиним, хто зазвичай умів заспокоїти її, витягнути з коловороту тривоги самим лише поглядом, утішити так, як ніхто не вмів.

— Дієта розлучення пішла тобі не на користь, мамо.

Вона підіймає на мене очі, здивована.

— Про що ти кажеш?

— Ти надто схудла. Татові потрібен догляд. Ви обоє крадете мій імідж!

«Хіба ти не бачиш, що ви потрібні одне одному?» — хочеться сказати мені.

Вона сміється, хапаючи мій молочний коктейль.

— Ні! — скрикую я, коли вона робить театральний ковток.

Я перехиляюся через стіл, намагаючись відібрати його, але кришечка злітає, і шоколадно-молочний коктейль вкриває нас обох. Вперше за довгий час ми просто лускаємо від сміху.

Мама бере жменю серветок, м’яко стирає коктейль з мого обличчя, і раптом її очі наповнюються сльозами. Нахмурившись, беру її за руку.

— Мамо, що?

— От дивлюся на тебе й думаю… вони казали, що ти не… — вона хитає головою та обіймає долонями моє обличчя. Сльози котяться з її очей. — Але ти жива. І доросла. І вродлива. Ти постійно доводиш, що вони помилялися.

Вона хапає серветку, витираючи сльози.

— Не знаю, що б я без тебе робила.

Усередині в мене все холоне. «Не знаю, що б я без тебе робила».

Важко ковтаю й заспокійливо потискаю їй руку, але мої думки весь час повертаються до гастротрубки. Електронні таблиці. Застосунок. Велика цифра «35 відсотків» практично засіла у мене в грудях. Доки я не отримаю донорські легені, ця цифра не зросте. Доти моє життя триває лише моїми власними зусиллями. І я мушу продовжувати. Я маю лишатися в живих.

Бо цілком упевнена, що моє життя — єдине, що підтримує моїх батьків.

Коли мама йде, я одразу прямую з Віллом до спортзалу, бажаючи зміцнити свої кволі легені, наскільки це можливо. Я мало не прошу його не приходити, щоб мати змогу все обміркувати, але знаю, що він, імовірно, роками й носа не показував до спортзалу.

До того ж тривоги за батьків укупі з цими думками буде забагато, щоб дати мені зосередитись на чомусь іншому. Принаймні відвідування Віллом спортзалу — проблема, яку можна розв’язати негайно.

Починаю крутити педалі велотренажера. Я не проти тренуватися в другій половині дня, відколи спортзал став одним із найприємніших місць у цілій лікарні. Три роки тому її відремонтували й практично вчетверо збільшили розмір, встановивши баскетбольні корти, басейн із солоною водою, блискуче нове кардіообладнання й цілі ряди безкоштовних ваг. Є навіть цілий окремий зал для йоги й медитації, з широкими вікнами, що виходять у двір. Раніше тутешній спортзал являв собою стару запилюжену кімнату з купкою непарних гантелей і напіврозваленим обладнанням, на вигляд таким, ніби виробили його за рік після винайдення колеса.

Я озираюся й бачу Вілла, який відчайдушно чіпляється за бігову доріжку і хапає ротом повітря, займаючись спортивною ходою. Його концентратор кисню бовтається через плече в класичному, модному серед фіброзників стилі.

Я практично затягла його сюди, і, мушу визнати, мені весело бачити його надмірні потуги бути в’їдливим. Він навіть не міг скористатися своєю відмазкою «заборонено покидати третій поверх», адже Барб сьогодні на нічній зміні, а Джулі більш ніж охоче дозволила Віллу займатися тим, що насправді поліпшить роботу його легень і здоров’я загалом.

— То коли наша маленька угода стане взаємовигідною? — нарешті видає він, дивлячись через зал на мене, поки я кручу педалі. Він уповільнює швидкість, видихаючи слова між вдихами. — Я зробив усе, що ти просила, а мої інвестиції не повернулися.

— Я негарна. Надто спітніла, — кажу я, коли крапля поту збігає моїм обличчям.

Він натискає кнопку, зупиняючи бігову доріжку. Конвеєр різко завмирає, а він обертається до мене, поправляючи свою носову трубку й намагаючись перевести подих.

— А в мене брудне волосся, я надто втомлений, а мій візок із ліками…

— Хочеш намалювати мене в поту? Чудово! То я пітнітиму сильніше!

Я починаю крутити педалі так, наче від цього залежить моє життя, і кількість обертів за хвилину підстрибує в чотири рази. Легені починають палати, і на мене