Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Десь за три години ми дійшли до околиць містечка. Знеможені, спраглі, голодні, проте живі. Жінки з Мефесу одразу вгледіли нашу четвірку й підбігли із глечиками, наповненими водою.

- Що сталося? – поцікавилась одна з них стривожено.

- Ми чули клич про допомогу, – злякано додала інша.

- Де решта ваших компаньйонів? – запитала третя.

Ми швидко окреслили ситуацію, в котру втрапили, а тоді поцікавилися, чи вирушила до лісу підмога, про котру так прохали. Виявилося, що на півдорозі чоловіки пересіли в один віз, жінок посадили в інший – і так розминулися. Одні поїхали шукати нас, а інші – чекати вістей у Сан-Паресі.

Тепер і нам залишилося тільки сподіватися, що всі повернуться живими й неушкодженими.

Після таких екстремальних пригод, зрозуміла річ, про жодні прогулянки й закупи навіть мова не йшла. Гості, котрі залишалися на ніч, у тому числі й ми, розклали на вільній від магазинчиків галявині намети й тихо готувалися до сну. Година була вже пізня, усі почувалися втомленими, тому, повечерявши приготовленим на вогнищі бульйоном, повлягалися спати. Або ж просто усамітнилися.

Лідію дрімота підкорила доволі швидко, проте я навіть не думала забуватися сном, доки з лісу не повернуться наші. А це, на щастя, сталося доволі швидко. І години часу після відбою не пройшло, як із лісу повільно виплив віз, набитий людьми. Серед них я першим впізнала Рейвана.

- Живий, – видихнула з полегшенням і побігла їм назустріч.

Проте вартувало підійти ближче, як погляд учепився за два, сподіваюся непритомних, тіла. Серсею і Роджера.

- Що з ними? – охнула, зобачивши на дні возу калюжу крові.

У грудях усе захололо від страху й поганого передчуття.

- Хлопця загризли вовки. А сестра його у ведмежу яму втрапила неподалік. З нею все добре просто без свідомості, – похмуро зітхнув пан Терака.

Придивившись пильніше, і справді вгледіла на Роджері сліди від вовчих кігтів: роздертий одяг, глибокі рвані рани на грудях та обличчі й повністю відсутнє дихання.

Очі злегка защипало. Хоч ми й не дружили ніколи, те, що сталося, видавалося жахливим. Мені насправді було шкода померлого. І його сестру теж. Всі ми сьогодні пережили те, що й ворогу не побажаєш. Про це важко буде забути.

- Не дивися, – чужинець зістрибнув на землю, закривши собою сумну картину.

Декілька довгих секунд пішло на те, щоби прийти до тями. Змахнула непрохані сльози, свідомим і стурбованим поглядом окинувши Рейвана.

- Ви не пораненні? Як узагалі змогли вижити в тому божевіллі?

- А ти сумнівалася? – награно обурене. - Це ображає.

Здивування, полегшення і збентеження від того, що чоловік стоїть надто близько, спантеличили мене, тому з відповіддю не знайшлася.

- Ти винна мені побачення, – прозвучало самовдоволене.

- Ми домовлялися за прогулянку, – звела брови доверху.

- Це одне й те саме, – знизав плечима чужинець.

- Абсолютно ні!

- Так – і це моє останнє слово!

Хотіла заперечити, але не стала. Для чого сперечатися? Я сприйматиму нашу прогулянку як виконання обіцянки, а Рейван, якщо йому так комфортніше, нехай думає, що то побачення. У всякому разі, зараз це останнє, за що я повинна думати. Цього вечора ми ледве не померли, і хоч без жертв не обійшлося, я щаслива бути тут і зараз.

Просто бути і просто жити.