Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Не обов’язково, – усміхнувся Олекса. – Хочу лиш допомогти.

Ірена сумно зітхнула:

– На жаль, ти – не володар снів.

На вустах чоловіка заграла якась загадкова посмішка, та й в очах промайнули смішинки, немов сонце розсипало бризки:

– А якщо ти помиляєшся? Хтось же захищав тебе уві сні?

Обличчя дівчини прийняло досить-таки скептичний вираз:

– Нічого, що зовнішність дещо не збігається? Той був трохи нижчим, з довгим золотавим волоссям, голос…, – вона осіклась, – а от голос здавався нелюдським.

– Це ж сон, – спокійнісінько продовжував Олекса. – Уві сні можуть відбуватись будь-які трансформації. До того ж, – він позирнув на неї, – там був ворон. Сподіваюсь, не білий?

– Ні, не білий! – трохи роздратовано наголосила Ірена та повернулась до свого співрозмовника, завмерши на якусь мить. – Дивно.

– Що саме?

Дівчина згадала колір очей ворона: він був так само темно-бурштиновий, як і в Олекси. За пробудженням деякі деталі сну часто забуваються, а от зараз абсолютно виразно спливли в пам’яті. Ще тоді вона подумала, що в цих птахів не може бути такого кольору очей. Чому в її сні птах мав нетиповий окрас очей?! Й чому він її переслідує вже третю ніч? Це такі ігри підсвідомості? Чорний ворон… Та й волосся в чоловіка було чорним, немов воронове крило, ще й вигравало й блискотіло на сонці. Й профіль… хижий… і когось нагадує… Маячня…

– Ірена! – долинуло до неї.

– Що? – дівчина аж здригнулась від несподіванки.

– Де ти поринула? – у погляді чоловіка промайнуло занепокоєння.

– Просто, – вона мотнула головою, неначе так можна було скинути із себе те нічне марення, – згадала сон.

– Пробач, що змусив тебе до цього. Люди, інколи, через свою цікавість забувають про особистий простір інших й забрідають за його межі. Я, виявляється, не виняток, – вибачаючись промовив Олекса.

– Все нормально, – усміхнулась Ірена. – Деякі деталі намагалась пригадати.

– Успішно? – його уважний погляд на хвилину зосередився на її трохи потемнілих очах, що зараз ще більше скидались на передвечірнє небо, в якому тільки-но починають з’являтись перші зірки.

– Це ж сон! – здвигнула вона плечима. – Його взагалі важко пригадати в усіх деталях.

Їй не надто кортіло розвивати цю тему, хоча минулий нічний жах вона, здавалось, пам’ятала до найменшої дрібнички. Але поставати в очах Олекси забобонною не хотілось. Досить й того, що вона витягла його посеред ночі через якесь марення.

Олекса розумів стан дівчини та її небажання занурюватись у неприємні спогади, тому не став розвивати тему, а зосередився на паркуванні.

– Приїхали! – він вимкнув двигун, та поспішив відчинити дверцята Ірені. – Поснідаємо? – подаючи їй руку, він вказав на те саме кафе, де вони були минулого разу.

Дівчина була не проти, бо відчувала: ще трохи і її шлунок скоро заспіва, та це буде точно не симфонія. Кафе «Чашка» зустріло їх запашним ароматом кави та смачної випічки. Їх розмістили за столиком біля вікна з видом на старі будинки, що ще збереглись у цій частині міста. Ірена раніше ніколи не приділяла цьому уваги, навіть коли бувала тут. А зараз, чи то затишок кафе так подіяв, чи краєвид, чи присутність Олекси, чи, може, все разом, але вона немовби поринула в інший вимір. Мабуть, це і є романтика. Вона перевела погляд перед собою і аж замилувалась квіткою на столі:

– Який дивний колір в цієї орхідеї! Здається, – вона підняла очі й стрілась поглядом з Олексою, – цей бурштиновий окрас… мене переслідує.

Так: орхідея майже не відрізнялась кольором від райдужки очей чоловіка, який, сидячи навпроти, загадково усміхався. Ірена ледь не почервоніла чомусь:

– Це такий збіг? – підозріло примружилась вона на чоловіка.

– Ні, – хитнув той головою. – Це – фаленопсіс Каода Твінкл. Для тебе.

– Тобто? – спантеличено дивилась вона на нього.

– Я вирішив, що зрізані квіти – не надто гарна ідея. Постоять й зів’януть. А ця буде тішити ще довго. Вона й на тебе схожа, – його очі просто пломеніли дивним сяйвом, обволікаючи ним дівчину, – й… про мене нагадуватиме.

Ірена розгублено кліпала очима, не знаючи, що й казати: їй ще ніхто не дарував квітів, тим більш – живих. Влад подібним не заморочувався. Його максимум – це цукерки, або фрукти. А останнім часом – взагалі нічого. Мабуть, себе він вважав найкращим подарунком. В неї навіть очі запекли в куточках, й вона ледь втримала клубок, що підкотився до горла:

– Чим же я на неї схожа? – ледь не захрипла вона.

Олекса, здалось їй, трохи сумно всміхнувсь самими куточками вуст:

– Така ж гарна незвичною красою. Тендітна – один необережний рух, й зламаєш квітку. Не знатимеш, як за нею доглядати, і втратиш її.

Ірені здавалось, що в неї забракло повітря, а слів – тим більше. Вона насилу знайшлась, що відповісти:

– Ти певен, що це – про мене?

– Якби не був певен, не казав би, – з досить серйозним виглядом промовив він.

Вкотре вже, на щастя дівчини, принесли замовлення, й вона мала змогу відвернути увагу від своєї скромної персони на полуницю у вершках, що виглядала аж занадто смачно. Коли ж перед нею з’явився чай з чималеньким шматком тірамісу, вона осудливо втупилась в чоловіка:

– Серйозно?!

Він здивовано звів брова:

– Щось не так?

– Звісно, що не так: надлишкові калорії, – вдавано сердито блиснула вона очима. – В мене нема наміру перетворитись у слоненятко.

Олекса розсміявся:

– По-моєму, тобі це не загрожує! Але матиму на увазі. Наступного разу замовлю желейний десерт – він менш калорійний.

– Наступного разу?! – не стрималась вона від здивування.

– Тебе щось бентежить?

– Взагалі-то ти не зобов’язаний…

Договорити їй він не дав:

– Ірена! Це нормально, коли чоловік, якому подобається дівчина, намагається оточити її якомога більше увагою, – він взяв її за руку й піймав її погляд. – Будь ласка, облишмо цю тему.