Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Вона мовчки кивнула й потягла руку на себе, ховаючи погляд у тарілці з десертом. Стільки та ще й такої уваги вона не здобувала жодного разу – тож, не звикла.

Після сніданку вони попрямували до студії та, оскільки ще було зарано для заняття, Олекса запропонував Ірені пересидіти у нього в приймальні. В невеличкому приміщенні стояли декілька стільців й робочий стіл із кріслом. Чоловік запропонував їй зайняти крісло:

– Секретарки в мене нема, але, якщо буде бажання, можеш її зобразити: нехай позаздрять мені, – Олекса поставив орхідею на стіл. – Одна квітка, – він окинув дівчину поглядом, – гарніше іншої.

Ірена скептично похитала головою, хоча чути це їй було приємно:

– Просто – квітник!

– Так!

Він лише встиг погодитись, як до приймальні завітав огрядний відвідувач:

– Доброго ранку! Олекса Євгенович? – звернувся він до чоловіка й, трохи довше, ніж потрібно, затримав погляд на Ірені. – Ми з вами домовлялись, – простяг він руку. – Руденко.

– Звичайно! – Олекса відповів на привітання й запросив того до кабінету. – Якщо хтось підійде, поки ти тут, – обернувся у дверях він до Ірени, – попроси, щоб почекали. Добре?

Вона згідно кивнула й поглянула на настінного годинника: була рівно дев’ята. Чекати доведеться цілу годину. А, отже, треба себе чимось зайняти. Дівчина підійшла до вікна, що виходило на той самий проспект Поштовий, де була й кав’ярня, в якій вони поснідали. Так, справді, їй здавалось, що вона потрапила в якийсь інший чи то світ, чи то вимір. Рідне місто виявлялось цікавішим, ніж вона вважала. В ньому навіть затишні місця знаходились, що прихиляли до себе, нібито заманюючи відвідувати їх ще, й ще. І це місто відкривав для неї чоловік, котрий його майже не знає. Та, виявилось, що й вона його не знає. 

Цікаво: що Олекса в ній знайшов? Подібні відносини для неї були незвичними. Такої уваги Влад їй ніколи не приділяв. Хотілось би вірити у щирість Олекси, але вона пам’ятала, як одного разу вже повірила й саме після цього все зруйнувалось… вщент…

Ірена озирнулась на орхідею: гарна квітка. Ніколи не полюбляла кімнатні квіти, але від цієї точно не відмовилась би – надто гарною вона була й незвичною. Дівчина вперше бачила подібний колір. Вона зняла захисну оболонку й потяглась пальцями до пелюсток, що здавались оксамитовими й завмерла, піймавши себе на думці: бурштинові очі й оксамитовий голос – уособлення дарувальника.

«Та він – позер!» – осміхнулась до себе.

– Гарна квітка! Незвичний колір, – пролунав глибокий жіночий голос.

Ірена мало не здригнулась від несподіванки: прямо перед нею стояла худорлява жінка у чорному шовковому костюмі. Її довге руде волосся було зібране на потилиці у звичайний хвіст, та здавалось, що їй піде будь-яка зачіска. Глибоке декольте прикрашало чорне намисто, а на лівій руці красувався подібний браслет. На вказівному пальці правої руки був вдягнутий перстень також із чорним каменем. Губи, як і нігті, були пофарбовані у яскраво-червоний колір. На всьому цьому фоні дівчина не зразу помітила, що очі незнайомки були або ж темно-карими, або ж чорними.

– Ви до Лютецького? – звернулась Ірена до відвідувачки.

Та якось дивно посміхнулась:

– Так. Майже. Маю дещо йому передати.

– Почекаєте на нього, бо він зайнятий, чи залишите – я передам?

– А ви згодні передати?

Дівчина розуміла, що ця дамочка їй абсолютно не подобається, й згодна була навіть на заняття запізнитись, щоб віддати Олексі те, що ця залишить, аби тільки не терпіти її присутності:

– Звичайно. Залишайте, – кивнула вона на стіл.

– Ви дуже люб’язні, – жінка простягла руку, в якій тримала явно мілку річ. – Візьміть.

Ірені не надто кортіло торкатись її, але незнайомка позбавила дівчину вибору, так і очікуючи, поки та простягне долоню. Незадоволено зітхнувши, Ірена обійшла стіл й підставила руку. Те, що сталось потім, вона пам’ятала не надто добре.

Жінка вчепилась в її долоню й втупилась в очі своїми чорними проваллями, в яких вирувало якесь пекельне полум’я. Незважаючи на це, дівчина відчула крижаний холод, нібито все тепло, що було в ній, хтось випив водночас до останньої краплі. Світ закружляв в неї перед очима, а коли, нарешті, зупинився, вона стояла навколішках посеред високої жухлої трави у тому самому лісі з її нічного жаху.

Хтось підійшов ззаду:

– Я ж казала: від мене не втечеш.

Ірена насилу підняла голову й обернулась: відьма з її сну стояла прямо за нею, зловісно скалячись.

– Знов ви? Що вам потрібно?

– Мені? Одне з двох: або ти мені допомагаєш, або – зникни з мого шляху й не заважай, – присіла та біля неї.

– О! Як все зрозуміло! Маячня якась, – пирхнула дівчина, роздумуючи над тим – чи вона заснула раптом, чи їй мариться щось наяву.

– Маячня, кажеш? – жінка встала й трохи відійшла щось шукаючи у траві. – Ось це, здається, – вона підняла якусь лозину, – має привести тебе до тями.

Відьма підійшла знов й вперезала Ірену по спині, що та аж сіпнулась від болю:

– Якого біса?! – зашипіла вона. – Ви геть здуріли?!

Та тицьнула лозину дівчині під носа:

– Хочеш іще скуштувати?

Ірена спробувала звестись на ноги, та лише звалилась знов у траву:

– Що..! Вам!.. Від мене!.. Потрібно!.. – озлоблено процідила вона, намагаючись хоч трохи відповзти від цієї божевільної, одночасно намагаючись усвідомити, що відбувається.

– Поясню, люба, – ошкірилась та, – звичайно ж, поясню.

– Може, й мені поясниш?! – пролунав збоку голос Олекси, але зараз в ньому не було й натяку на оксамит.

– О-о-о! – підвелась та. – Таки встиг. Яким швидким став, дорогенький!

– Забирайся, Віринея! Радше забирайся сама! – він попрямував до Ірени.

– А то – що?! Олексочко! – не рушила вона й з місця. – Ти ж не можеш зі мною битись. А твій дружечок ще після вчорашнього не відлежався. То чому ж я мушу забиратись?