Читати книгу - "Заспокійливе для химери , Козел Валерія"

- Королеви?..

- Звичайно, спочатку ви станете принцесою, - виправився Аймер, - але у майбутньому… разом з вами ми б могли змінити Лімерію. Відмінити рабство, покращити життя людей і… виправити помилки, які скоїли попередні королі. Ми б могли покращити стосунки з Елібрією! Припинити цю безглузду холодну війну. Леді Айшес, я забезпечу вас всім, чого ви тільки побажаєте. Я буду хорошим, уважним чоловіком. Натомість, я прошу лише вашої підтримки.

- Але… мій голос у світському суспільстві нічого не важить, - прошепотіла Айша.

- Я вже казав вам, Айшес, ви себе недооцінюєте. Ім’я графа Вієрте важить більше, ніж ви собі можете уявити. А після вашого дебюту, ви маєте повне право представляти родове імʼя так само, як ваша матінка, графиня Елеонор. Відвідуйте бали і світські раути, чаювання, полювання. Будьте на публіці, знаходьте нових знайомих, спілкуйтесь. І коли про наші заручини офіційно оголосять – підтримайте мене. Станьте мені опорою. А я… зроблю для вас все, що буде в моїх силах. Вам варто буде лише побажати, леді Айшес.

***

- Лукасе! Ну що за чудовий збіг! Вирішив прогулятися садом? Я також! – Клер знайшла його і тут. У самому закутку трояндового саду, де вони завжди читали з Айшес.

- Леді Клер, - юнак закрив свою книгу, - дійсно, який чудовий збіг.

- Ти вже чув новину? – радісно защебетала Клер, - нарешті питання із заручинами сестрички вирішене! Правда, це прекрасна новина?

- Прекрасна, - тихо відповів Лукас, стискаючи книгу.

- Звичайно, офіційно про це не повідомлятимуть до повноліття сестрички, але як чудово, що батько домовився за найкращу партію для неї! Ти ж радий за сестру, Лукас?

- Звичайно. Для мене немає більшої радості, ніж щастя моєї леді.

- Ох, Лукасе, - похитала головою Клер, - мені тебе навіть трошки шкода. У вас лишилось так мало часу разом. А потім… ти станеш їй непотрібен.

- Ви вже казали це, леді Клер, - посміхнувся Лукас, - я готовий до будь-якого рішення леді Айшес.

- Тц… - Клер тупнула ногою, - он воно як. Вірний, як пес. Ну, що ж. Чекай на свою хазяйку. Я піду.

- Гарної вам прогулянки, леді Клер, - вклонився Лукас.

Коли дівчина зникла з очей, юнак підвів очі до неба. Сонце повільно котилось за обрій. Руки його тремтіли.

***

Все, що він відчував тоді – це біль. Пекельний біль в усьому тілі. Химери швидко зцілювалися. Але не встигали його рани загоїтись, як його знову різали, шматували. Щодня він втрачав багато крові. Та вони не зупинялись. Їм подобалось, як він корчиться від болі, як повзає у бруді, намагаючись знайти порятунок. А потім, вони просто втратили до нього інтерес. Він лишився сам, один. У брудному, темному і холодному підземеллі. Поки не з’явилась вона. А потім…

- Я тобі вже казала, потворо! Ти нікому не потрібен! Ти помреш сам! Здохнеш, як худоба! Страшно!? Тааак, бійся! Адже самотність – це єдине, що ти матимеш!

***

Лукас прокинувся у холодному поту. Тіло пробивало дрібне тремтіння, наче його окотили льодяною водою. За вікном була темна ніч. Вітер завивав, зриваючи з дерев пожовкле листя.

- Айша… - він підвівся з ліжка і відчинив навстіж вікно.

Перестрибнувши через перила її балкону, він завмер. Він не знав, що робить і навіщо. Знав, що її немає в кімнаті, вона має повернутися лише завтра. Але… там, на подушках лишився її запах. Він хотів його відчути. Можливо, це допомогло б заспокоїтись. Але раптом вікно її кімнати відкрились. Він побачив її стурбоване обличчя, вітер тріпав її волосся, розкидав мереживо на її сорочці.

- Лукасе? Чому ти тут? Я думала, ти спиш і не стала… - вона щось ще говорила, але він її не чув.

- Айша…

Одним стрибком подолавши відстань між ними, він вхопив її у обійми так міцно, що вона мало не задихнулась.

- Айша… Айша… Айша…

Повторюючи її імʼя, він впав на коліна, потягнувши дівчину за собою.

- Лукасе… - вона розгублено кліпала очима, - що сталось? Що з тобою?

- Ти… тебе так довго не було… я боявся, що ти не повернешся… я думав, що ніколи тебе більше не побачу… - голос його тремтів.

Глибоко вдихнувши, Айша міцно обійняла його. Її пальці сковзнули у його волосся, вона притисла його до себе.

- Я поряд… - прошепотіла вона, - пробач мені. Пробач, Лукас.

- Не йди, Айшес… будь-ласка, не лишай мене самого… я не хочу знову бути сам…

Руки його були холодні. Він не підводив погляду, здавалось, він от-от заплаче. Своїми долонями вона підняла його обличчя до себе і зазирнула йому в очі. Коли їх погляди пересіклись, він наче прокинувся. Опустивши руки, він спробував відсторонитися від дівчини, але Айшес не відпустила його.

- Лукасе… - прошепотіла вона, - ти… не відпускай мене...

***

Це була темна, холодна ніч. За вікном вирував вітер, зриваючи останні квіти з трояндових кущів. Магічні кристали, що освітлювали сад, потьмʼяніли. Дощ глухо барабанив по віконному склу. Айша сиділа на своєму ліжку, накинувши ковдру на плечі. На її колінах лежав Лукас. Дівчина ніжно гладила його по волоссю, боючись порушити їхнє мовчання.