Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

*Аліна 

Давид виходить з ванної кімнати з замотаним на стегнах рушником. Він занурює пальці в мокре волосся й декілька краплин води стікають по його скронях, шиї та торсі, а потім зникають у проміжку між його тілом та рушником. У мене виникає бажання підійти ближче, торкнутися його теплих грудей і дізнатися наскільки гладка його шкіра на дотик, але замість цього я загортаюся сильніше в плед і роблю ковток какао з чашки. У мене між зубами застрягає зефір і це викликає бурхливу реакцію в Давида. Спочатку він голосно сміється, а потім простягає мені зубочистку. Однак, хлопець не спішить мені її віддавати. Поки я стрибаю поруч з ним, намагаючись дотягнутися до його долоні, він здіймає руку все вище й вище вгору.  

— Якщо я скажу чарівне слово, то ти віддаси мені її? — запитала я, мило кліпаючи очима. Я без проблем могла взяти з упаковки іншу зубочистку й на цьому б усе закінчилося, але мені подобалася наша гра.  

— Ні, Аліно. Цього не достатньо, щоб я тобі її віддав, — відповідає той, підпалюючи мою шкіру своїм проникливим поглядом, від якого ніде сховатися.  

У кімнаті доволі темно. Світить лише одна лампа над барною стійкою, яка й нас розділяє. Я обходжу її й виринаю з тіні. Пробую ще декілька разів забрати свою зубочистку, але все марно.  

— Чого ж тоді ти хочеш? — ставлю питання, а після чого подушечками пальців проводжу по його оголеному біцепсу. На диво, Давид не відсторонюється й не забирає мою руку. Я приймаю це як добрий знак і проводжую пальцями досліджувати його тіло. Зараз я граюся з вогнем, але від цього мій внутрішній вогонь розпалюється ще сильніше.  

— Тебе, — хрипло відповідає той, відправляючи ту зубочистку якомога далі. Чесно кажучи, то я вже не пам’ятаю навіть навіщо вона мені була потрібна.  

Я просто стою посеред студії, спостерігаючи як голубі очі Білінського набувають синюватих барв. Він ще декілька секунд дивиться на мене, неначе зважує всі за та проти й намагається втримати свій самоконтроль, який тріщить по швах. Я стаю на пальчики, щоб ми були на одному рівні й в цей момент йому таки зриває дах.  

Давид просуває долоню мені на потилицю й притягує мене до себе. Один рух вибиває у мене з легень все повітря. Я в останній момент встигаю заплющити очі, перед тим як він сплете наші вуста воєдино. Мене морозить від страху, бо я ще ніколи раніше не цілувалася, якщо не рахувати той випадок, що стався в дитячому будинку. Зараз я переймаюся тим, що Білінському може це не сподобатися. Він помічає мою напруженість і відстороняється.  

— Розслабся, Алю.  

Він підхоплює мене, неначе я легка пір’їнка, й садить на барний стіл. Я прогинаю спину й тягнуся до його губ. Давид бере ініціативу у свої руки й ніжно водить вустами вгору й вниз. Підлаштувавшись під його ритм, я починаю кайфувати від відчуттів, що пронизують кожен клаптик мого тіла.  

Білінський бере мою руку й кладе її на свої груди. Під шовковистою шкірою я відчуваю шалене серцебиття. Це наштовхує мене на думку, що він відчуває те саме, що і я. Мої ноги починають тремтіти, коли Давид розводить їх і торкається з внутрішньої сторони стегна. Хлопець зручно вмощується біля мене, важко дихаючи.  

— Давиде, це так... — У моєму лексиконі, на жаль, немає слова, яким би я могла описати те, що зараз відбувається між нами.  

З цієї суміші ніжності, сумнівів та палкості може щось вийти? Замість того, щоб дочекатися відповіді, я починаю вкривати його шию дрібними вологими поцілунками, натякаючи йому на те, що мені б хотілося продовження. Можливе це просто секундне бажання, про яке я вже завтра пошкодую, але зараз я ніяк не можу цьому протистояти.  

— Це так до біса неправильно, — випалює Білінський, відхиляючи голову вбік. Я помічаю, як він закочує повіки від задоволення, хаотично зачіпаючи краї моєї майки.  

— Ми самі встановлюємо рамки нашої правильності, Давиде, — щиро кажу я, збираючи пасма свого волосся у хвіст і перев’язуючи його резинкою, яку я часто ношу на зап’ясті.  

Та як тільки я знову тягнуся до губ Білінського, які вже встигли розпухнути та почервоніти від наших поцілунків, він зупиняє мене, заперечно мотуляючи головою в різні сторони. Хлопець кладе руки по обидва боки від мого тіла й відхиляється назад, зберігаючи між нами дистанцію. У цей момент я не знаю куди себе подіти, бо мене охоплює сором. Можливо я сказала чи зробила щось не так?  

— Вибач, Аліно. Я не мав права тебе торкатися. Це була помилка. — Він сідає на барний стілець, обернувшись спиною до мене.  

Я відчуваю, як мої повіки повільно наповнюються слізьми, які я намагаюся втримати, щоб не розплакатися в нього на очах. Це так принизливо. Мені б не хотілося почути відмову, яка так боляче вдарила по моїй самооцінці.  

Єдиним місцем, куди я могла сховатися була ванна. Туди я й побігла, з гуркотом закриваючи за собою двері. У відображенні дзеркала я помітила розпатлану молоду дівчину з червоними зіницями, розмазаною тушшю та яскравим рум’янцем. Хіть та іскорки від щастя в моєму погляді замінили злість та образа.  

Раніше я ніколи не відчувала чогось подібного до представників протилежної статі. Давид був особливим для мене і я гадала, що після всього, що ми пережили разом за останні дні, я також стала небайдужою для нього. Виходить, що це була лише ілюзія, яку я сама собі й створила. Жаль, що хлопець до якого я відчуваю такі світлі почуття, не має їх до мене.  

Поки я змивала міцелярною водою залишки макіяжу й чекала поки моє обличчя повернеться до свого звичного кольору, я вирішила, що зроблю все аби Білінський повернувся в Словенію якомога швидше. Чим далі він від мене буде, тим швидше я його забуду, вірно? Мій план здавався мені геніальним, але я вирішила, що буду втілювати його в життя вже завтра, бо зараз у мене геть не залишилося сил.  

Коли я відчинила двері ванної кімнати, то в кімнаті вже було повністю темно. Я помітила, що на підлозі лежить Давид, обернувшись передом до вікна. Гадала, що він бодай перепросить, але схоже на те, що він вирішив просто мене ігнорувати. Ну що ж, це його право. Якщо він хоче поводитися як мале капосне хлопчисько, то нехай. Я не буду повзати перед ним на колінах та вмовляти дати мені бодай шанс.